Страх майбутнього як шлях до самого себе

Чим більше людина розмірковує над речами «зовнішніми», тим скоріше вона приходить до необхідності дослідження свого внутрішнього простору.

Що може бути більш смішним, ніж віддаватися мріям про майбутнє, намагатися його перебачити, ба більше – спрогнозувати? Навіть не детально – загально. Кому це вдалося, чия футурологія виявилася точнішою, якщо тут взагалі можна говорити про якусь точність. «Не ваша справа знати часи та строки». «Дня же того не знає ніхто…»

Людина не знає сама себе, не відає, що їй потрібно, для чого вона існує, зрештою – в чому сенс її буття? На ці філософські запитання існує безліч відповідей, так само аргументованих, як і малопереконливих. Від вісімнадцятого століття до наших часів у світі понаписувано тони науково-футурологічної фантастики, чого там тільки не знайдеш, яких прогнозів та пророцтв! У тих творах люди літають до зірок за мільярди світлових років і телепортуються, клацнувши пальцями, але при тому знімають відео на плівку (сміх у залі) і спілкуються як завгодно, тільки не в спосіб індивідуального мобільного пристрою на основі стільникового зв’язку. Цей винахід, який вже навіть не сприймається як винахід (як не сприймається, приміром, за винахід праска або автівка), не в змозі був передбачити жоден футуролог, автор книг про зорельоти на божевільні відстані в мільярди світлових років. Та хто, зрештою, передбачив Інтернет? Соціальні мережі, той же Фейсбук, Інстаграм? Електрону книгу? Бібліотеку в сотні томів у кишені? Геномодифіковані продукти харчування, які в стані розв’язати і вже розв’язують проблему голоду в світі?

Сто з гаком років тому футурологи-фантасти жахалися «китайської (жовтої) загрози», «перенаселення світу» та пов’язаними з ним катастрофами, нестачею ресурсів та їжі, але вони ж прогнозували «ліки безсмертя» та «загальний всесвітній мир», який вже фактично запанував між народами – особливо багато говорилося про вічний мир напередодні 1914 року. У тих же 1910-х роках тільки лінивий не говорив про небезпеку «повстання машин» проти людей-їхніх хазяїв, футурологів страшила механізація життя, як сьогодні (точніше, вже майже двадцять років тому – для сьогодення солідний термін!) Білла Джоя страхає роботизація і штучний інтелект (той самий тег «машини»), що може потенційно захопити владу над світом і «витіснити людство як біологічний вид».

Як бачимо, страхи ці не нові, аргументація та ж сама, змінилися лише назви та імена «пророків», і Білл сам меланхолійно передає звичайну реакцію фахівців на свої кліше, що були кліше вже в часи Генрі Торо: «нові скриньки Пандори – генетика, нанотехнологія, робототехніка – їх майже відкрито! Ми рухаємося без плану, майже без гальм!» (Радянський Союз, як відомо, рухався за планом, і до чого це все прийшло?) – він чує у відповідь: «Усе це було описано раніше експертами», «В цьому нема нічого нового», «Ваші проблеми і ваш клопіт – уже старі». Авжеж. А що він хотів почути? Nihil sub sole novum, – сказав премудрий цар єврейського народу майже за тисячоліття до Христа.
 
Так, виклики майбутнього достатньо серйозні, щоб легковажити ними. Однозначно, в майбутньому людство стикнеться із переглядом багатьох речей, які здавалися усталеними раз і назавжди: зміняться соціальні ролі, зміняться поняття виробника й споживача, зміниться сенс поняття «родина», скоріше всього, зміняться навіть статеві відносини, бо роботизація або технології клонування неодмінно призведуть до з’явлення та поширення антропоморфних істот, які будуть використовуватися людиною або ж навпаки використовувати людину (це один зі страхів Білла Джоя). Можливо, втручання в систему функціонування людського організму, імплантація різноманітних «нано-частин» призведе до наслідків, які ми не в стані навіть уявити на сьогоднішній день: хоча б до тілесної левітації – форма нашої цивілізації в такому разі зміниться кардинальним чином.

Форма, але не суть. Бо не в цьому загроза і не в цьому відповідь.

Наскільки грізний цей технічний поступ? Чи настільки нестримна його швидкість, що ми навіть «втратили гальма»? Придивимось: від польоту першого аероплану до космічного польоту на Місяць минуло трохи більше півстоліття – за такою швидкістю технічного розвитку ми сьогодні б летіли вже на альфу Центавра, але ж не летимо. Ми не розширюємося назовні, наша експансія у Всесвіт обмежується балачками про «місію на Марс» (ніхто не в змозі достоту визначити – навіщо?), можливо я помиляюся, але зроблю припущення: нам не цікавий Марс, нам насправді не цікавий космос. Гаразд, а що ж тоді нам цікаво? Питання позірно елементарне, але воно не з простих.

Ми схильні створювати монстрів силою своєї уяви і лякати самі себе примарами, не бачачи дійсних загроз або реальних перспектив у себе під носом: як мала дитина, яка, засинаючи, просить захистити її від дракона, але не просить захистити від вірусу грипу, хоча останній куди як більш небезпечний, ніж дракон. Та хіба ж дитина розуміє загрозу? Так і ми, все людство, дивимося назовні, в простори, що ми населяємо їх «драконами» свого власного розуму, тоді як справжні змії та дракони причаїлися в сусідньому кущі. Всередині нас не тільки Царство Боже, але й пекло – воно теж усередині нас. Зазирнути в свою душу дуже часто означає зазирнути в безодню. Зрозуміти власні перспективи, небезпеки нашому майбутньому, поставити більш-менш надійний захист від майбутніх загроз можна, здається, тільки розгорнувши погляд із зовнішньої оцінки ситуації у середину самої людини, змінити, так би мовити, вектор з онтологічного на антропологічний. А це ставить перед нами низку питань вже не технічно-матеріального або соціально-економічного, а суто етичного і, не побоїмося цього слова, містичного, релігійного, духовного плану.

Будь-який до кінця чесний з читачем футуролог доходить до цього пункту, Білл Джой в їхньому числі. Він звертається до Далай-лами, до його книги «Етика для третього тисячоліття»: «Далай-лама стверджує, що найбільш важливою річчю є життя в любові та співчутті до інших, що наші спільноти мають сильніше розвинути у собі поняття про універсальну відповідальність і про загальну взаємозалежність; він пропонує стандарт позитивної етичної поведінки для індивідуумів та спільнот». Що ж, любов до ближнього є заповіддю Христа: для того, щоб дізнатися про це, не треба бути Далай-ламою ба навіть буддистом, а щоб зрозуміти, що любов до ближнього – братерська євангельська любов, агапе – є універсальною відповіддю на всі питання (у тому числі й питання небезпеки роботизованого майбутнього), достатньо навіть простого життєвого досвіду. Нам даний універсальний рецепт забезпечення ідеального суспільства – це Нагірна проповідь, текст, вкарбований золотом, але не сприйнятий людством. Скажемо грубо, але наочно: як свині не бачать цінності в золоті, бо його не можна їсти, так і ми не бачимо цього тексту – читаємо, навіть захоплюємося, навіть коментуємо, тільки не бачимо. Та це предмет зовсім іншої розмови, ми ж зараз спробуємо збагнути, чому ж так, що нам застить очі.

Чого прагне людина? Звісно ж, людина у світі цьому хоче та прагне жити в своє задоволення, задоволення тілесне – в цьому й полягає так званий прогрес, у тому числі «науково-технічний». Недаремно кажуть, що його рушієм є насамперед лінь: колись лінь змусила коня тягнути поклажу, сьогодні лінь змушує витрачати мільйони на потужні muscle cars, заради втіхи власного самолюбства, щоб втерти писок сусідові. Розвиток техніки, таким чином, є наслідком зростання нашої пихи та марнославства. Минулий від доби модерну час демонструє нам, як користується людина плодами власної допитливості та потягу до комфорту: той самий Інтернет дає нам такі чудові та грандіозні можливості доступу до недосяжної за інших часів (наприклад, якихось двадцять п’ять років тому) інформації, що в порівнянні з цим що ті автоматичні зубні щітки фантастів 1910 року, але 99 зі 100 користувачів Мережі використовують її для постингу селфі та серфінгу по веб-магазинах. Техніка («машини», «роботи», «штучний інтелект», «ГМО» тощо) не є «річчю у собі» за Кантом і не є «об’єктивно даною реальністю» за Марксом – вона є віддзеркаленням нашого внутрішнього пекла, нашої внутрішньої порожнечі, і вона становить загрозу нашому існуванню рівно в тій самій мірі, як ми становимо загрозу для самих себе.

Комп’ютеризація, роботизація, хмарні технології, нанотехнології тощо не загрозливі самі по собі – вони загрозливі як інструмент гонитви за втіхою марнославства, бо саме марнославство та пиха лежать в основі захланного прагнення надприбутків, характерного для людського світу від часів Великих географічних відкриттів. Коли сьогодні ми чуємо, що комп’ютеризовані системи керування автопотягами вже завтра призведуть до зникнення самої професії далекобійника, отже, до збільшення безробіття, ми не говоримо про те, що в цьому винуваті комп’ютерні системи – це логіка луддитів, яких поминає Джой, – але чи виною тому не захланність людей, що прагнуть надприбутків або політиків, що прагнуть надпотуги (навіщо?)?

«Кому малого не досить, тому нічого не досить», – вчить старина Епікур. «Не турбуйтесь про завтрашній день, – говорить нам Спаситель, – погляньте на лілеї польові: вони не працюють, не прядуть, але й сам Соломон не одягався так, як жодна з них!» Поміркованість сьогодні, втім, не шанується, хоча і тут є один з можливих виходів з тупиків зубожіння, екологічних катастроф, нестачі ресурсів… Хоча в багатьох країнах ми бачимо певне спрощення життя, simple living, коли президенти і міністри їдуть на роботу на велосипедах, але ж і тут процвітає індустрія «екологічного товару», коли той же самий продукт, тільки «зелений» (скажемо, чистий від хімічних добавок або деревина замість пластику) коштує в рази дорожче від «звичайного» аналогу. Викликані цією внутрішньою захланністю людини (Тарас Шевченко називав це «неситістю») спустошливі війни всіх проти всіх наразі становлять куди як більшу небезпеку для людства, ніж футурологічна роботизація, клонування, штучний інтелект, що може «витіснити нас як біологічний вид», і недаремно сьогодні все частіше чути тривожні голоси про канун третьої світової війни, перед якою тьмяніють уявні монстри Білла Джоя. Звичайний бандит у темному провулку з ножем у руці страшніший за кінематографічного Термінатора.
Отже, проблеми, які нам – всьому людству – доведеться розв’язувати в перспективі, є за суттю такі ж самі, як і були «від віку», це етичні проблеми, що є синонімом проблем релігійних, тобто зв’язку  людини з Богом (нагадаю, що слово релігія й означає зв'язок). Етичні, а не технічні, бо й в оточенні роботів і штучного інтелекту ми приречені давати самим собі і навколишньому світові відповіді на питання, якими переймався ще премудрий Соломон: «Що є Істина? Що є добро? Що є зло? Для чого ми тут? У чому смисл нашого життя? У чому сенс існування Всесвіту?» І від цих відповідей, точніше, від правильності цих відповідей (а правильність означає адекватність Істині) залежить наше подальше існування – в тому числі, й як біологічного виду, про що так турбується Білл Джой.

травень 2018