Глава 13. Криiвка

       Андрій Гергуленко тим часом спробував попасти на прийом до самого гетьмана Оришевського, але йому пояснили, що гетьмана зараз немає в Гайсині. Гетьман в цей час знаходиться на Томаківській Січі, займаючись організацією Запорозького війська.


       Стефан Баторій став першим польським королем, який проявив турботу про поранених вояків. При ньому у війську з’явилися перші лікарі. Оришевський за прикладом короля відкрив у місті Терехтемирові шпиталь для поранених запорожців.

 
       – Якщо хочете, вас прийме поручик Ясінський, – запропонували Гергуленку.


       Той погодився, і через кілька хвилин вже стояв перед молодим графом, який сидить за дубовим столом на масивних ніжках. Граф зустрів Гергуленка підкреслено сухо.


       – Слухаю вас.


       Гергуленко шанобливо схилився перед графом і відвісив йому низький, земний уклін.


       – Я хочу найнятись на службу до пана гетьмана. Буду служити його милості вірою і правдою, – улесливо промовив Гергуленко і бундючно додав. – Слово честі!


       Граф трохи затримався з відповіддю, він стиснув свою вузьку долоню в кулак, але зовні спокійно сказав:


       – Слово честі? І звідки воно у вас?


       – Тобто, як звідки? – розгубився Гергуленко.


       – Ви думаєте, що Красне то десь дуже далеко від Гайсина, і тут ніхто нічого не знає про Гергуленків? Ви дурите вдів, набираєте людей на роботу і не розраховуєтесь з ними. Це така у вас уява про честь?


       – Помилуйте, мосьпане, але я погорілець, – з тремтінням у голосі пробелькотів, приходячи до тями Гергуленко. – Татари спалили все моє добро!


       Він здивовано витріщився на поручика. Граф Ясінський зважив прохача важким, суворим поглядом. В його очах загорілись недобрі вогники, а лють спотворила його гарне, шляхетське обличчя.


      Гергуленко не витримав пильний, пронизливий погляд графа, і відвів очі вбік.


       – Коли татари спалили ваше майно? Півроку назад? Рік? Може, два роки назад? Три? – підвищив голос Ясінський. – А ви дурите людей роками! Ні, тут ви роботи не знайдете. Геть звідси!


      Гергуленко ніяк не сподівався такого повороту подій. Він відчув, що розмова набула небезпечного для нього характеру, і мовчить, тільки зблід, як мрець. Граф взяв зі столу невеликий срібний дзвіночок і задзвонив. Одразу до зали зайшов велетенський охоронець реєстровий козак Свирид Байрак.


       – Виведіть його, – з погано прихованою огидою і відразою промовив граф, – запам’ятайте цього лайдака і більше ніколи сюди навіть на поріг не пускайте. А якщо він ще поткнеться сюди, всипте йому канчуків!


       Граф зміряв Андрія Гергуленка грізним поглядом. Байрак ствердно кивнув.


      – Буде зроблено! – з задоволенням відповів козак, не приховуючи глузливої посмішки.


       Приголомшений, зовсім збитий з пантелику Гергуленко мовчки позадкував до дверей, злякано позираючи на козака, квапливо вийшов із фортеці, витираючи рясний піт. Він не знає, що діяти. Плечі в нього безсило опустилися і він поплентався до дружини.



*  *  *
      
        Петрик Сомик сидів на стовбурі зламаної берези над річкою Соб на самому вищому пагорбі в околицях Красного і механічно малював щось патичком на піску. Звідси як на долоні річка, левада, берег в лозах. Тут його і знайшли його друзі.


        – Привіт, Петрику, – ще здаля вигукнув Яцько Швець, піднімаючись на узгірок, на якому скрізь росте спориш, і привітно помахав рукою.


       – Привіт, друзі, – зрадів Петрик.


       – Над чим замислився? – запитав Михайлик Яремчук.


       – Бачите, в нас є де заховатися від татар чи турок в лісі і біля річки.


       – А ще у Гайсинській фортеці, – підказав Яцько.


        – Правильно. А якщо татари заскочать нас у селі? Мене, наприклад, мати під час останнього нападу татар ховала у сараї в косиниці для кукурудзи.

 
      – А мене у хліві, – пригадав Яцько і зізнався. – Ох, і страшно було!


       – От-от. А якби татари підпалили той хлів чи сарай?


       Хлопчики постояли в задумі кілька секунд.


       – І що ти надумав? Адже ж ти вже щось вигадав?


       – Так, є ідея. Ви ж усі знаєте той старий колодязь-журавель, який пересох?


      – А-а, розумію. Ти пропонуєш зробити криївку прямо в колодязі?


       – Ну, не зовсім в колодязі, а збоку біля нього. Але вхід – так, через колодязь. То що, збудуємо схованку?


        – Значить, домовились?


        Всі разом загомоніли, обговорюючи пропозицію Петрика. Потім діти розійшлись по домівках, щоб взяти заступи. Потім зібрались на пустирі, порослому дерезою, біля пересохлої криниці.

 
         – Діло це не таке і просте. Отут легше копати, тут пісок.


        Не гаючи часу хлопчики завзято взялись до роботи та так захопились риттям схованки, що й не помітили, як до них підійшов Мирослав Коберник.

 
        – А що це ви, діти, вирішили криницю почистити?


       Михайлик на якусь мить розгубився і аж скрикнув від несподіванки.


        – Та ні, – чесно зізнався Петрик, – хочемо зробити тут схованку від татар. Ну, щоб було де заховатись під час їх нападу на село. Бо просто сподіватись кожного разу на щасливий випадок якось нерозумно.


       – А що, хороша справа, – оцінив Мирослав, – ви молодці, міркуєте, як дорослі! Давайте я вам допоможу. Ви не проти?


       Хлопчики на знак згоди дружньо закивали головами. Та хоч як старався Мирослав і дітлахи, але викопати яму необхідного розміру вони за день не змогли. І за два дні не спромоглися. І за три також, хоча в цей день їм на допомогу несподівано прийшов Василь Голобля.


        За дні важкої роботи діти дуже прив’язалися до Мирослава і Василя. Як відомо, діти дуже чутливі на ласку й ніколи не подружаться з людиною байдужою або черствою.


       – Хлопці, – поцікавився Мирослав, – а як ви бачите, що має бути у вашій хованці?


       – Та, – розгубився Петрик, – думали, сіна наносимо, щоб було на чому спати за потреби, та й усе.


      – Зрозуміло, – стримано посміхнувся Мирослав і переглянувся із Василем.


       Тільки на вечір четвертого дня вони викопали котлован і почали обшивати його стіни дошками, а підлогу зробили з жердин. Приміщення розбили на дві відносно великі кімнати і ще одну маленьку обладнали під туалет. Підлогу в ньому не робили, щоб за потреби можна було викопати ямку і присипати її.


        Хлопчики брали із собою їжу і днювали з ранку до пізнього вечора на своєму будівництві. За роботою час минав непомітно.


       Василь Голобля з Мирославом кілька разів їздили в ліс і привезли достатню кількість колод для перекриття. Жердини хлопці заготували самі над Собом. В кожній кімнаті вони зробили лежанки з жердин на товстих колодах. Зверху ці лежаки вони вкрили товстим шаром соломи й сіна.


         Також виготовили прості столи. Після цього стали робити дах. Вклали шар колод, потім засипали все глиною, намочили і втрамбували її. За допомогою дорослих вдалось зробити це швидко і якісно. А ще насипали землі, посадили зверху кущі і вкрили все дерном.


        Вихід зробили один – через колодязь. На ньому замінили стару мотузку на нову, щоб часом не порвалася.


        – Ось і все, – урочисто промовив Мирослав, – можна перевіряти на міцність. Ну, хто перший?


        – Я! – одразу зголосився верховода хлопчаків Петрик Сомик.


        Мотузка його чудово витримала, і хлопчик без проблем потрапив до схованки, а потім вибрався назовні.

 
        – Дякуємо вам, дядьку Василь і Мирослав! Ми б самі так добре і так швидко ні за що не зробили! Одне погано, не змогли ми зробити криївку непомітно, багато людей нас бачили.


        – Нічого страшного, – м’яко заперечив і ласкаво потріпав Голобля Петрика по голові, – люди в нас добрі. Не стануть вони видавати вас бусурманам! Бути такого не може!


        – Навіть не сумнівайтесь, – додав Мирослав.


        Раптом небо наче тріснуло, розкололося, і з нього впала блискавка й покотився грім. Навкруги одразу потемніло.


        – Ну, горобенята, поки вас не заскочила злива, розбігайтесь по домівках!

 
        – Дядьку Василь, та ми пересидимо дощ в нашій новій схованці!


        – Ні, краще біжіть по домам, а то батьки будуть за вас хвилюватись! Завтра посидите у вашій криївці! Ну!


        Діти не стали сперечатись і шугонули в різні боки, поспішаючи по домівках. Наступного дня Петрик і Михайлик, не змовляючись, принесли до своєї криївки по баклазі з водою.


        – Будемо оновлювати воду раз на два дні. Що скажеш, Петрику?


        – Згоден. Треба ще щоб тут було що поїсти. Може, сухарів принесемо?


      – Миші можуть їх перетрубити. Ні, треба подумати. Може, як татари нападуть, просто візьмемо з дому хліба і ще чогось, що вдома буде?


      На тому і порішили. 

 
– А хороша в нас вийшла схованка, скажи? – посміхається Михайлик.


– Згоден. Думаю, нікому не спаде на думку шукати нас в старому колодязі.