Щоденниковий запис 20. 10. 2022. Все тимчасово

Не потрібно тягнути у сьогодні відумерлу спадщину своїх симпатій і особистих зв'язків, тих, кого багато років вважав своїми друзями, але вони такими себе не відчували. Які ніколи не були з тобою, коли звучали розповіді про хороше і погане, яке вирувало і намагалося бути прийнятим і зрозумілим. Вони були в середині себе, дуже глибоко. Кожен, мабуть, має свої ідеали, і серед них багато що присвячено сталості, стабільності. На повагу заслуговують ті, хто одружений багато років, з однією і тією самою людиною. Хто має старих друзів. Але і це стає свого роду перевертнем, коли з ідеалу перетворюється на ідола. Його робиш метою і  намагаєшся стабілізувати щось у своєму житті, намагаючись себе виправдати, але перед ким, невідомо. Але іноді так не виходить. Не тільки з тієї причини, що ніхто нікому не належить, не тільки з невміння правильно робити вибір, а ще і з інших причин. Є вибір шляху, внутрішній ріст або деградація, застій, зміни у самій природі людини, не знаю навіть, як це пояснити. Потрібно вміти відпускати або обирати свою дорогу без почуття провини. Друзі можуть відходити, мають на це право.  Не шукати причин тільки в собі, чому так відбувається. Із свого боку, дуже вдячна тим, хто зостається в моєму житті, не менше вдячна тим, хто пішов з нього. Іноді задаюся питанням, що тримає разом людей, в плані дружби чи близькості, коли чогось головного немає? Скільки триває вдячність за щось, і які форми вона набуває далі?  Чому на це уходить якийсь період життя? Пам'ятаю, скільки разів робила свої п'ять кроків, а назустріч ніхто і не думав вирушати. Ці кроки сприймалися як даність. Як добре, що бувають інші люди - які вміють ходити і бачити і цінувати увагу. Які приймають, розуміють, люблять просто за те, що ти є. З тими, хто залишився стояти, я б такого ніколи не відчула, і далі копирсалася б у собі, як хробак. Це з розмов з дітьми вчора і сьогодні. Будьте собою, іншого не дано