7 2 часть укр

7- 2 частина

мета роман
магічний реалізм
сюрреалізм
кібер панк


Емо. Головні. Чорне весілля

Риба. Петка

Психоделіка. Чеслава

Капище. Оріянна

Демони Демосу

Гра. Ангел.

Місто Сонця . Радка


…


Демони Демосу

Янг Едалт вийшов з дому. Сьогодні був звичайний день. Звичайний день. Лютого. Ще стояли морози, хоча пару разів все таки була відлига та хлопець не звертав на таке уваги. Він знав, що рано чи пізно весна все одно прийде.
Але тепер він невідступно думав про свого друга. Пройшов рік, як той пропав. Загинув на його очах. А тепер виходило на те, що якимсь дивним чином від нього на його ж телефон приходили повідомлення.
Сумніватися не приходилося.
Тільки вчора вони з детективом, якому , було видно, вся ця історія здавалась химерною та мабуть починала набридати,  були свідками,  як німий телефон, яякий вони ледь встигли поставити на зарядку, блимнув пару разів та вони втупились тепер вже удвох у нове повідомлення.
Четверте..- похмуро прокоментував детектив.
Бачу, - кивнув Янг. - Але ви теж бачите, що я нічого не міг заподіяти. Це точно не я.
Бачу, - повторив детектив.
Чоловіки якийсь час сиділи та просто слухали, як за вікном проносяться автівки,  глухо та сумно.
Повідомлення було не менш химерним, ніж сама ситуація: Янг, чекаю тебе у Грі. Сам  з демонами не справлюсь. А путь не близька.

Отакої, - подивилися вони тоді одне на одного. І у погляді кожного було написано: Що з цим робити?
Ви ж можете пробити номер, з якого приходять повідомлення, - невпевнено пробелькотів Янг.
Ми то можемо. Але нічого то не дасть.  Хіба що визначимо місто, з якого надходять ці повідомлення. А далі що?
Що?
Це я у тебе питаю: що це нам дасть?
Я не знаю. Ви - детектив.
Той тужливо відвернувся до вікна.
Знаєте що? Так ми з вами нічого не доб*ємося. Ми вже над цим телефоном третій день сидимо. Я вас відпускаю додому. Але телефон не віддам. І якщо з вами хтось буде намагатися зв*язатися ,  ви будете зобов*язані повідомити мені особисто. Мій номер у вас вже є.
Хлопець тоді понуро вийшов з відділка та пішов додому.
Вночі не було хвилини, щоб він не прокручував знову й знову подумки і ту ніч, коли з Іваном таке сталось, що він просто запізно підбіг, лише щоб подивитись у спину двом , що тікали. І поки набрав швидку, тих звичайно слід простив. З того часу його викликали багато багато разів. І якби не знайшли випадкового свідка_ якусь літню жінку, що якраз визирнула з вікна протилежного будинку, то можливо не ходив би він тепер вулицями рідного міста.
Він кілька разів просив у детектива адресу тої жінки, хотів чи то ще раз розпитати про тих двох чи так подякувати, але той навідріз відмовлявся це робити. Мовляв, це заборонено, самі розберуться.
А тепер ця історія з телефоном. 
Телефон то ті двоє так і не взяли.  Хоча хто зна, що їм було потрібно.
Стов на ганку та думав , куди податися. Але у якийсь момент Янг невільно затримав погляд на деяких деталях двору, що здавався знайомим з дитинства. Он знайома дерев*яна лавка, незручна та ретельно пофарбована у кольори веселки минулої весни. колись вони писали на ній популярні лайливі вирази, так вони мабуть десь там і лишились. Доріжка , старанно виметена зранку. Це стараються домові старожилки ,  іноді прагнучи залучити когось з молоді до цього захопливого громадського проєкту. Там знамениті снаряди для вуличної гімнастики. Був час, коли вони з Іваном теж намагалися займатися, дисциплінуючи свій час розум та прагнучи загартуватися. потім пішли працювати і стало трохи не до гімнастики.
А тепер його нема..але навколо щось невловимо змінилося. Янг поки що не міг зрозуміти, що саме.
Він незчувся, як побачив перед собою дівчинку - підлітка. Худу та веснянкувату, з трохи кирпатим носом та безбарвними віями та бровами. Її блідуваті губи розтягнулися в іронічній усмішці , а потім дівча вимовило щось типу: Тобі прийдеться пройти крізь варту демонів. Ходімо за мною.
Хлопець отетерів на мить.  потім все таки знайшовся, але спитав вже лище саму спину дівчини:
Ей, ти що зі свідків? Я не піду.
Ні , я від твого друга.
Серце хлопця глухо впало всередину, а потім сталася тиша.
Вона не обернулась , так на ходу сказала і Янг зрозумів, що як це не абсурдно виглядає, прийдеться піти за цією наглою малою. .

Капище. Оріянна

Дівчина прокинулась вранці. Було прохолодно, бо ще зимувало. В Оріянна любила тепло та сонце. Любила золоті промені і теплі дні, любила взагалі все тепле, все що народжувалось весною та літом : квіти трави спогади книги вірші сукні і каву , ходити босоніж та купатися в ріках чи морі

Вона й сама нагадувала світле тепле осяйне літо , її очі завжди світились добротою та радістю , і сама вона здавалося світилась

Була така золотиста блондинка , хоча заміж так і не вийшла , але за тим не стала довго журитися . Вона любила говорити : Якщо Бог закриває одні двері , він відкриває інші

І дійсно.  Відкрив інші. Оріянна стала кимось …як би це пояснити …сучасні модні тренди називають таких людей чи жінок медіумами чи екстрасенсами . Хоча сама Оріянна бажала залишитись лексичним анонімом, тобто не називати себе ні екстрасенсом ні медіумом ні відьмою ні жрицею ні феєю

Їй це було не потрібно. І жила би собі не журилась , якби не видіння та віщі сни, якби їх хтось не прагнув чи то знайти чи то спіймати у цих снах, якби її не виносило ночами на вершини гір ст печерними містами на дно океанів з затопленими Атлантидами чи в якісь чаклунські прачгі ліси чи доцивілізаційні Царства , що їх тепер навіть археологи би не знайшли , хіба що десь під шарами колективного підсвідомого історичного досвіду

В Оріянна ходила там так просто та спокійно , наче народилася в тих часах та місцях, наче мала доступ до колективного підсвідомого чи до самої прапам’яті , гіги якої так і зберігалися десь у біополях планети , ходила тими неходеними і забутими стежками, ходила та поверталась

Вранці Оріянна випила кави і раптом згадала про дзвінок незнайомки. Та її заінтригувала . Хоча не дуже любила останнім часом спілкуватись не те що з незнайомцями, але й знайомих старалась обходити на всякий випадок, щоб не зачепити чимось , що в ній самій прокидалось ночами чи навіть так , вдень. Щоб нікого не турбувати та не тривожити тією прадавньою пам'яттю, бо звикла що такого бояться, як навроків, як проклять і самої сили , вважаючи це темрявою та чимось древнім , може хтонічним, що піднімається з самих тартарів
Оріянна не боялась. Але нікому про те не розповідала

Жила сама та тим теж не журилась. Переробивши всі свої справи, нарешті подивиласттна годинник та почала збиратися на химерну зустріч

На вулиці було зимно та вона все одно відчувала, що настрій їх стає краще з дня на день, може тому, що після двох темних та похмурих зимових місяців , ставало світліше , іноді навіть з’являлося яскраве сонце та тоді земля та дерева трохи відставали та сповнювпись того дивного весняного деревного аромату. Але сьогодні був невеликий мороз. Оріянна закуталась в снуд та повільно пішла вулицею до кав'ярні

Ту жінку вона побачила сразу . Років тридцять п’ять, гарне видовжене благородне обличчя, трохи журні очі , світле пухнасте волосся розсипалось по плечах , проста чорна сукня. Але в рухах стриманість та елегантність

І хоча за столиками теж були відвідувачі , але Оріянна безпомильно підійшла сразу до її столика та привіталась

Чеслава усміхнулась. І до того моменту , як жінка сама назвала своє ім’я Оріянна раптом його вгадала й так , ніби почула його подумки

Потім сама собі усміхнулась

Чеслава, - сказала жінка тихим низькуватим але приємним голосом.
Оріянна - відповіла вона просто та сіла навпроти
У Оріянна на пальцях були химері каблучки з якимись чаклунськими каменями , в в руці Чеслави - тільки філіжанка кави. І поки Оріянна замовляла свій капучино , Чеслава встигла їй дещо розповісти

Вибачте , що я вас так безцеремонно потурбувала та відірвала від ваших справ. Я письменниця. Пишу різні історії та романи , деякі навіть купують

Оріянна усміхнулась. Вона ще ніколи не зналася з письменниками. Їй стало цікаво та вона вирішила якось при нагоді купити собі книжки Чеслави та почитати. Потім ще раз усміхнула-читати то вона якраз на дуже полюбляла. Але то була не біда. Але Чеслава продовжувала

Справа в тому, що мої історії - трохи містичні.
Що ?- тут Оріянна оживилась і зовсім стала усміхнена.- Містика - це цікаво. Я трохи на такому розуміюся.
Так, тому мені вас і порадили.  Справа в тому, що мені сняться сни , мені сняться мої герої.
Оріянна уважніше подивилася в очі Чеслави. Вони були сіро - зеленкуватого кольору , наче якісь дорогоцінні камені , і коралові без помади губи з тонкими рисками зморщок у кутках , здавалися ніжними та ясними

Вам сняться ваші герої . То може , вони не ваші.
Отож у тому то й справа. Я писала свої історії не задумуючись , що з ними буде далі. А вони виявились живими , уявіть собі. Та все мені здається, що через мене вони потрапили в халепу
 О, ну так , ясно , що ви почуваєте.
Я подумала , може ви зможете з деякими з них зв'язатися та почути. Спитати. , де вони та що з ними трапилось.  Як їх можна врятувати

Оріянна дивилась на Чеславу та думала , що сама вона якась химерна письменниця. І герої її химерні . Чи ті, про яких вона писала - ожили, чи вона писала про тих , що колись дійсно жили та вона пробудила їх у прапам’яті.
А у вас самої немає над здібностей? - раптом спитала Оріянна , наразі вже знаючи відповідь
О, ні, навряд чи .- Чеслава розсміялася . - Я не відьма та не екстрасенс.  Я просто письменниця
Ну, так аякже…- Оріянна більша нічого не сказала , але знала , що спробує допомоги цій жінці та її героям


Гра. Ангел

Ангел йшов вперед певно та вперто. Королева з Етмою встигали, хоча їм , він відчував , було непросто синхронізувати свої м’які жіночі кроки з його жорсткими широкими та гнівними.

Але Ангел відчував , що він ще занадто далеко від Міста Сонця. Що Гра для нього ще не закінчилась . І це сповняло його впертим гнівом , але таким , що буває корисним, бо дає силу та наснагу там , де оселяється безнадія та відчай.

Три дні жінки йшли мовчки. Етма лише іноді починала сердито сопти , тоді Ангел розумів, що треба зробити перепочинок

Королеві приходилось важко. Він бува хотів спитати , чи не шкодує вона за почтом , якимсь ридваном чи сотнею другою охорони. Але краєм думки розумів , що Королева може це сприйняти як сарказм . І не трогав її

Вночі в степу було холодно, та він старався знайти їм якусь печеру чи хоча би якийсь порослий деревцями ярок , там розводив скупий вогонь, такий щоб швидко залити водою та поринути у темряву ,якщо почують переслідування чи ще щось.

В Грі було багато різних . В тут на цьому рівні поки що не було Провідників. Як Атрей чи його сестра Атрейя.

Він шкодував за тим. Іноді йому не вистачало мудрого Провідника.

Він подумки намагався когось покликати. Але тепер і дівчина з Міста Сонця не обзивалася

Коли закінчиться цей рівень, - думав Ангел . Бо ж Королева була з ним. Можна нас вивести куди інде. Тут холодно сиро та темно по ночах.  І Етма через це мене не жалує.

Іноді вони намагалися говорити одне з одним. Але крім того, що Королева вже кілька років чекала Провідника тому сиділа в тому темному ледь не Середньовічному місті. Що вони прийняли його за Провідника, він мало що дізнався   А тепер Етма думає , що вони скоїли помилку , що пішли з ним

Куди ж вам потрібно?- питав Ангел
Туди куди й тобі - лаконічно відповідала Етма. - В Місто Сонця до Майстра
Майстер.  Як тепер до нього добитися. Кажуть , він Архітектор.
А я чула , що він Музикант , - глухо ледь не простужено обзивалася закутана Королева.  Цей мовчазний згорток виявився для Ангела постійним нагадуванням , що він тепер несе цілковиту відповідальність за двох людей. І ці люди - жінки.
Чому музикант ? - озадачено питав Ангел
Тому , що Пісня Вітру - його. Нею Він пробуджує наші душі і веде невидимими стежками до себе.
А я чула, - сердитим голосом говорила Етма , - що Він - Художник. Що він намалював цей світ зі світла та мінералів
Та ти Етма - алхімік.
Вона починала сміятись.

Якби ти зготував стільки страв , скільки я , теж став би алхіміком. 
В такі вечори вони всі втрьох ніби змирялись одне з одним та ставали ближче. Навіть Королева опускала свої тонкі численні простирадла з обличчя та Ангел міг бачити , як у сутінках мерехтить її обличчя таємничим сяйвом

Її обличчя було тонке. З великими темними очима. Трохи трикутне та з тонкими рисами. Але частіше він бачив руки. Маленькі. Чисті. З тонкими манюсінькими пальчиками . Тоді він починав сумніватися , що Королева подолає шлях.

Іноді йому хотілося спитати про Пісню Вітру .
Але він мовчав , піднімаючи комір куртки та гріючи руки біля вогню. І знов кликав подумки когось з Провідників

Але поки що вони продовжували путь самотужки

Тоді хоч розкажи про Велику Мати , - спитав якось Ангел.

Тоді Королева замислювалась , усміхалась та говорила :

Велика Мати скрізь. Обернись навколо і ти побачиш її силу та її творіння
Я дивлюсь, - тихо сказав Ангел. - Але не бачу.
Зато Магна Матер завжди бачить і відчуває тебе. Іноді її звуть Макош , іноді Вікка , іноді Параскева П’ятниця  . Її сила в Роді та жіночих справах.  Прядіння шиття біління полотен родинах та весіллях та пам’яті
І в чому ж її сила.
В усьому , - тихо сказала Королева. - Але ти шукаєш Отця
Мабуть , Отця …
На цьому вони надовго замовкли та потім не говорили. Ангел слухав степ або хоча би щось всередині себе , щоб почути Радку з Міста Сонця чи Атрейю .

А Королева сідала навпроти вогню та теж починала щось шепотіти химерне та своє древнє

Вона теж шукала , але свою Магне Матер

Тоді Ангел , дивлячись на тонкі вузькі долоні Королеви , що на них танцювали тіні язиків полум'я та прислухаючись до її шамротиння , думав : То хай нас почує хоча би її Магне Матер та приведе нас до Міста Сонця

Тоді їм стали вдень зустрічатися дивні створіння : косулі та зубри виходили з вранішніх туманів , меланхолійно жуючи м’якими ротами туман та гіркі трави , лякали Ангела , над ними ширяли дикі степові птахи та тужливо подавали якісь свої мисливські кличі , ніби вони втрьох були їх здобиччю

Ангел піднімав долоню до очей та,  закриваючись від перших яскравих сонячних променів , вдивлявся в небо край та і тих птахів та відчував , що вони їх не полюють , а охороняють

Але тоді йому стало здаватися, що дорога стає веселіша. Наче їх присутність чи то почули чи то відчули степові мешканці , при чому не ті хижі нічні , а свої : теплі ніжні степові створіння , що вони виходять їм назустріч та вітають їх , що йдуть повз : насуплений чоловік та дві жінки , що змушені іноді за ним бігти ледь не підтюпцем .

Невже твоя Велика Матір відповіла ?- питав Ангел
Так, відповіла. Довірся їй, ми її улюблені діти. Вона нас поведе

Капище . Оріянна

Коли вона прийшла додому, то був вже вечір. Оріянна спочатку не уявляла, як приступити ся до тої химерної справи.

Але Чеслава їй сподобалась. Хіба треба якось допомогти. Вона не любила кидати нікого напризволяще.

Вона сіла у свій улюблений фотель та закрила очі. І стала вдивлятися як завжди у свою власну підсвідомість ,як у потойбіччя

В потім побачила жінку …

 …
Астролябія відкрила очі в абсолютно білій кімнаті. Пахло ліками та чистотою.

Вона лежала в ліжку. Потім почула голос.  І сразу його впізнала. Це був Патрік. Штучний інтелект  .

Невже, - подумала Астролябія і не помилилась

Патрік вже щось іронічно гудів в її свідомості. Значить в ній порались невидимі нано роботи

Доброго ранку, крихітко, прокинулась.
Так, Патріку, якщо я тебе чую , то значить я жива і знаходжуся десь у місті
Так, у місті. У моєму підземеллі  . Ти жива. Ми тебе витягнули майже з горизонту подій. Подякуй хлопцю.
Астролябія раптом згадала тонке видовження обличчя та аскетичний вираз обличчя зовсім ще юного хлопчини, що чула іноді його голос , попи була без свідомості.

Але тепер , коли вона оприотгомніла, то зрозуміла , що хоче їсти
Але спитала про хлопця:

Де ж він, якщо врятував моє життя , то варто йому подякувати
Він пішов. Сказав , що ти не та.  Що шукав іншу. 
Ладно, - трохи сумно відповіла Астролябія
Вона врешті спустила ноги з ліжка , намацала ними підлогу та потім встала

Пішла до дверей , відчинила та опинилась у довгому коридорі , наразі коридорів було багато та вони мали певну логіку .

Дівчина сміливо вирушила на розвідку

Поки йшла коридором , потім іншим коридором , вона заглядала у кімнати чи лабораторії чи майстерні , в яких трудилося тисячі нано роботів , поки не знайшла Центр

По перше , Астролябія не без допомоги Патріка віднайшла щось типу кухні - їдальні , знайшла якісь консерви з стратегічних запасів Патріка , зробила собі каву , бо тут знайшлася і чиста вода і кавова машина .

Утамувавши голод , Астролябія з філіжанкою кави , відправилась на Пункт спостереження , який побачила перед тим, як втрапити на кухню

Так дівчина опинилася у кімнаті до стелі заповненої моніторами , з панеллю пульту керування. 

Астролябія так стояла і дивилась на монітори , зображення на кожному з них мінилося і було живим. 

І тоді перед дівчиною явився замисел Патріка у всій його красі та геометричній строгості.

Місто потихеньку відроджувалося.  Щезли купи обломків скла бетону сміття та будівельного лому, яким були сповнені вулиці після урагану . Астролябія побачила , що розбиті та покручені мости хмарочоси та комунікації повільно на очах виріанюються , наче це була магія

Ні, не магія , звичайно, - почула вона голос Патріка .
Патріку, але це неймовірно, правда. Це така краса. Ти повністю відновив місто . Та воно ще краще стало . Тільки людей не видно
Люди пішли.  Ти де пам'ятаєш , що сталося
Так , пам’ять поступово поверталась .  Вона пам’ятала , як  з Кута її вона опинилась на майданчику хмарочоса , пам'ятала хаос урагану , та врешті бездонний погляд хлопця і як чи то тонула чи летіла в просторі без гравітації

Так, приємного мало , - прочитав думки Патрік
Не хотіла би знову це пережити
На моніторах було видно , наче місто рухалося , як живе. Наче воно дихало та навіть щось шепотіло . Дівчина милувалась містом , в потім спитала нарешті те, що хотіла

А Друїд живий ?

Патрік щось пошарудів в її свідомості та нарешті якось непевно відповів :

Ох, у цьому, моя крихітко, проблема.  У твоєму Друїді
Що ж трапилось ?
Він знову розбиває моє місто. Варто тільки щось закінчити , як приходить твій Друїд з хлопцями і все ламає
Навіщо ?
Вгадай ! Він вимагає віддати тебе
Астролябія дивилася на монітори та невільно згадувала дитинство та знайомі місця.  Невільно усміхнулась

Але потім згадала Межу та таємничий Дім і друзів - сталкерів.

Що ж , якщо я прийшла до тями , можу відправитись на Кут до нього, щоб він перестав руйнувати твоє місто.
Я не проти, - сказав Патрік 
Але спочатку я би хотіла подякувати хлопцю
Він справді пішов

Якийсь час Астролябія не відчувала нічого крім жалю , що хлопець пішов і вона не встигла з ним побачитися.

Але потім вона починала роздивлятися монітори. На кожному було місто. Новеньке. Тільки відбудоване. Прекрасне. Футуристичні й модерні будівлі наче стріли піднімались у саме небо. Мости дзвеніли на вітрі , ніби він грав на них як на струнах якусь тільки йому відому музику

На кількох моніторах Астролябія раптом побачила крайнебо , там де місто тікало в поля , де починався її світ диких трав та волі, серце її стискалось від болю, коли вона пригадувала іронічну усмішку та темні чаклунські очі Друіда

Десь він шукав її і вона могла піти хоч зараз . Піти як раніше , закинувши наплічник на спину , коли була сталкершою ще до химерної хвороби , через яку певний час не могла покинути Дім на межі

Тепер , коли пройшов час. Коли вона , відчувала, що подорослішала , та почала згадувати химерні речі

То коли мені можна піти ?- спитала
Піти! Навіщо, чекай , він сам прийде ! Він раз на тиждень тут з'являється і трощить все підряд   

…

Палац Драконів являв собою змішання готики модернізму та футуризму .
Він був розташований в горах на просторому зручному плато, звідки відкривався вигляд на всю долину і навіть далі , з арочних вікон бішт, що як голки , встромлювплися в саме небо , було видно безмежну гладінь океану , освітлену вранці сонячним промінням

 Палац мав лише своїх загадкових мешканців : пару Драконів , що прийшли звідкись з альтернативного паралельного світу та оселились в цій долині .

Жителі Нижнього міста , темнуватого , збудованого з ледь не чорного вулканічного каменя , прокинулись одного разу та побачили цей палац на узвишші та здивувались . І не знали, що буде далі

А Дракон та його дружина виявилися доволі владними хоча й справедливими правителями

За допомогою своїх продвинутих психо технік вони керували містом навіть не виходячи з палацу

Драконів не те, щоб боялись , але знали , що сам Дракон - високий чоловік з темними очима , завжди затягнутий в чорне , з аскетиним вузьким обличчям що мало круті вилиці та вольовий вираз - не терпів свавілля та нахабства.  Його дружина здавалась тонкою та ніжною. Але всі упевнилися , що Дракони це не просте ім'я
Вони вміли перетворюватися на справжніх драконів з крилами та пускати з пащі вогонь і дим

Одного разу так і сталось . З якоїсь причини Дракон одного разу розгнівався на Нижнє місто . І тоді вони подякували за чорний вулканічний камінь своїх домівок

З того часу з Драконами ніхто не наважувався жартувати

В цей день Дракон сидів на троні в залі. Потреби такої нагальної в тому не було і він сам рідко навіть приходив в цю вишукану залу , зводи стелі якої губилися десь над головою і тим паче ще рідше сідав на вишукано вирізаний з якогось чорного каменя трон , але сьогодні здавалось щось відбувалося зранку

Він сидів на троні , коли з галереї до зали увійшла його дружина - Кіа

Вона теж здавалася стривоженою

Що трапилось? - спитав він. - Знову щось в місті?
Зовсім ні. В місті спокійно. Але знову ці сни. Я бачила двох дивних жінок наче на пласкій вершині гори. Вони стояли піднявши руки вгору до сонця та ще..Вони кличуть мене
Знаю. Я теж їх бачив. І ще одну. Дивна жінка з темною шкірою та пухнастим волоссям. Її очі постійно з’являються переді мною
Ти її знаєш?
Обилва Дракони глибоко замислитись. В палаці здавалося було гулко та порожньо . Тут крім зовсім невеликої охорони не було нікого. Тільки вони вдвох, то звідки могли приходити ці жінки до них у візії.

Кіа обернулась до чоловіка. В її очах сяяло сузір'я

Ти мені обіцяв , що ми підемо. - тихо сказала вона.
Знаю. Скоро. Але спочатку треба знайти цих жінок , може їм потрібна наша допомога
Так, - Кіа глибоко зітхнула.

Але давно відчувала потребу повернутись в їх світ, туди звідки вони прийшли. Лише чекала нагоди, коли чоловік погодиться та відчує те саме. І разом з тим завжди знала , що постійно з’являються люди, яким потрібна допомога і тоді вони лишались ще.

Кіа виходила на відкриту усім вітрам галерею та довго дивилась вдалечінь , питаючи у всіх чотирьох вітрів , що то за жінки кличуть їх і чим вона може допомогти

…


Лакі прокинулась вранці від променів золотого сонця , що сіялися з вершин гірських пасм . В цей момент у двері постукали

Дівчина встала та підійшла до дверей. По життєрадісному шарудінню Лакі сразу упізнала свою подругу Ші, навіть ще не відчинивши двері

І дійсно , саме життєрадісна Ші увірвалася з тихого літнього прохолодного ранку у її невеличкий біленький будинок усього умпапу кімнаток з зовсім крихітною кухнею

Лакі закотила очі.  Вона любила Ші , але тої іноді було занадто багато з її непомірною живою натурою , з її звичкою скрізь говорили голосно та привертати до себе увагу , встромляти свій кирпатий носик усвсі справи світу з її болісним правом мати право на ссе на світі , відстоювати його навіть там, де на нього ніхто не зарится , і взагалі - бути самобутньою оригіналкою та загальною улюбленицю, куди б вона не втратила. Навіть в пригоду.

Сама Лакі була її повною протилежністю. Вона любила залишатися осторонь , спостерігати , залишаючись непоміченою , уходити та приходити так, щоб її ніхто не запам'ятав. Можливо це була звичка ще з минулого життя , коли вона жила в химерному місті Патріка та була втаємниченою мисливицею за нежиттю.

Тепер це було вже в минулому. Тепер вона жила в білому Верхньому місті.

Після того, як славнозвісний ураган дощенту зруйнував місто технологій та порядку , там лишилися лише уламки , люди пішли звідти та заснували нове місто.

Довго не знали, як назвати. Назвали просто - Нижнє. Бо вирішили оселитися на узбережжі над морем.

Деякі ж не залишились на узбережжі , а піднялися трохи вгору та заснували інше місто та назвали теж просто - Верхнє   

Вийшло воно доволі оригінальним , поєднавши в собі античний та футуристичний стилі . В місті оселились ті, що не схотіли підкорятися порядку Драконів. Переважно це були вільні будівельники художники музиканти архітектори дизайнери та представники вільних професій

Дракон змирився з існуванням Верхнього міста , розуміючи що є люди ,яких складно підкоряти , а ще складніше тримати у покорі. Вони можуть накоїти хто зна чого. Тому відпустивши вільних на волю , Дракон зосередився на Нижньому. А Верхнє жило на свій античний розсуд

Лакі Ші та їх друзі сталкери : Орій та Аріян жили у своїх маленьких білих будинках , що здавалося ліпилися один на одний, наче дитячий кубики , але здалека це справляло чарівне видовище

Лакі пішла готувати сніданок.  Поки Ші гортала її планшет з записами на диванчику

Орій написав мені зранку. Наче є якась нагальна справа та він хоче нас всіх зібрати.  А сам наче з нічної варти.
Він закоханий в тебе по самі вуха. Чого чекаєш? Хлопець крім тебе світу не бачить

Сама Лакі вже встигла дещо приготувати. Сніданок був легкий та поживний . Але подругу було важко вразити

Скажеш ще, - пирхнула дівчина
Це правда . У кого хочеш спитай . Скажи, чи в нього хоч є надія
Тоді вона побачила , бо і цей момент прийшла до кімнати з тацею , як почервоніла Ші

Не знаю , світ такий непевний . Ти тільки подивись. Сталкери ходили в Старе місто , пам’ятаєш ? Ураган?
Ова, - вигукнула Лакі , кинувши оком у планшет - Яке ж воно Старе. Там все відновлене. Така краса. Хоч тепер заходь та живи.
Дівчата переглядали фото з Мережі. Обговорювали невидиму діяльність невсипущого Патріка та можливість повернення в місто , у цей момент у двері знову хтось постукав

Тепер відчинила Ші , скосивши з диванчика . На порозі стояв ще один їх друг - Аріан . Високий з широкими плечима , гарними рисами обличчя та проникливими зеленими очима , він був гарний і сам це знав. Але через власну мужність не надавав тому такого значення. Так , що дівчата закохувалися у нього без пам'яті. Побачивши фото на планшеті та відібравши у Лакі тарілку зі сніданком , Аріан всівся на диван так що там не лишилось місця для Ші , приступив до снідання. Лакі закотила очі під лоба та пішла до кухні за ще одною порцією.

О, та ви вже бачили. Наші сталкери давно заходжають в місто . Там все відновлено. Так що й до того не було краще. Фото вражають.
Так, бачили.
Мене теж з собою звали подивитись. Та я не пішов. Був зайнятий. А сьогодні Орій написав , що хоче зустрітися . Але він буде йти з Варти. Сказав десь у місті.
Більше нічого не сказав ? - Лакі увійшла з тацею та вже була посерйозніла. Ші тепер напівлежачі в її ліжку продовжувала гортати фото та капризно копилила губи.
Так що дівчата, дякую за сніданок. Дуже смачно. Я вниз. А ви збирайтесь , я чекатиму там. Підемо шукати Орія.
Після цього він не став чекати відповіді та пішов собі дійсно вниз сходами, причинивши за собою двері. А Лакі та Ші залишились переглядаючись між собою доволі стривожено.

Завжди з ним так. - зітхнула Лакі . Встала та пішла переодягатися. Сперечатися з Аріаном було неможливо .

 …

Орій хоч і був стомлений після нічної Варти на верхній Сторожі, але почув цієї ночі певні новини від хлопців і хотів поділитися з друзями

Верхня Сторожа то був майданчик в білій ледь не античній альтанці , що стояла на вершині скали та була відкрита усім вітрам. Там чергували хлопці , щоб вночі їх місто та мешканців не заскочив хтось з Нижнього міста , хтось з нежиті чи навіть сам Дракон , що іноді ширяв у небі , прилітаючи з протилежного схилу гори. З Драконом було домовлене перемир'я, він керував Нижнім містом. В в Верхньому вони були ладні робити що хотіли та не бажали підкорюватись Драконовим химерним психотехнікам. Дракон на те досадував , але у Верхнє місто поки що лаштувався. Так , здалеку спостерігав.

Не так, що нежить. З цими так просто домовитись було неможливо. Вони полювали за енергією. А джерелом енергії для нежиті часто бували люди , що не чатували на небезпеку .

Орій тепер спускався білими античними сходами між білою чи то дорійською чи так вже футуристичною колонадою до перших білих кубиків будинку , пройшовши повз своєї вулиці , що мальовничо заливалась на схилі , хоч який був утомлений , пішов вниз у центр міста

Знав, що Аріан обов'язково приведе дівчат.

Не міг же він їх сам підвести та не прийти

Спустився на один популярний Майдан, де була улюблена кав'ярня Ші з свіжими ледь витягнутими з печі булочками круасанами та різними пундиками. Згадавши дівчину, він на мить опечалився. Але спогад про справу відігнали думки про вередливу кохану та повели його роздуми в іншому напрямку.


Друзі вже сиділи у кав'ярні. При чому Аріан займав у ній так багато місця , що здавався якимсь гігантом поруч з мініатюрними Лакі та Ші. Простір кав'ярні явно не був розрахований на такі масштаби , у порівнянні з Аріаном навіть меблі здавались дитячими

Вони втрьох сиділи та відно було що чекали на Орія. Він усміхнувся та опинившись поруч з Ші спочатку трохи зніяковів , але потім опанував себе


Ну так, мої друзі, я вважаю , що нам потрібно піти в Нижнє місто.
Отакої!- тихо сказала Ші. - Навіщо?
А я зараз розкажу. Я чув від певних людей , що Дракони збираються йти

Після цих слів запанувала пауза. Що ж, чутки про те, що Драконам пора йти у свій світ ходили давно. Але поки що вони нічим не виправдались. Але разом з тим , вони добре знали Орія. Він не став би говорити того, що не з знає напевне.

Тому друзі просто сиділи та дивились на Орія. Його уважний сірий погляд був цілком певний того, про що він говорив. Спокійний і врівноважений.

Ші потисла плечима.

А навіщо нам в Нижнє місто?
Сьогодні вранці мені написав Патрік.
Що?
Той самий Патрік?
Штучний інтелект? Він ще живий ?
Він добрався сюди?

Вони одночасно задавали Орію запитання. Той навіть став усміхатися . Він не міг відповідати всім одночасно.

Нарешті друзі трохи угамувались і Орій зміг продовжувати

Так , Патрік мені написав. Він хоче повернути нас в місто. Ви ж мабуть вже бачили фото. Багато , хто вражений . І Патрік попросив повідомити декого про те що місто відкрите і чекає на своїх жителів

Лакі заспокоїлась . Нічого поганого у тому не було. Вони всі бачили фото. Місто відновлювалося . Воно ставало обновленими та ще кращим і зручнішим . В мабуть , що Патрік чекав , що люди повернуться. Хіба в тому було щось , що виглядало би як тривога чи загроза. Ні, це була певна справа. І можна було бути певним, що більшість з Нижнього міста хоч зараз би повернулись , якби не Дракони. Чи відпустять вони ?
Лакі не була певна. То чому вона переживає всередині свою власну тривогу. Вона не знала. Дивилася у вікно кав'ярні на Майдан, яким проходили люди. І думала, що час змінив їх усіх. Деяких не упізнати. А місто Патріка це тепер наче новий світ після всіх цих років на узбережжі. І Нижнє місто складене з темних вулканічних брил, що завжди їй самій нагадувало якісь ледь не середньовічні укріплення чи міста , не могло конкурувати зі світлим , зі скла легкого бетону та хрому , пронизаним сонячними променями вулицями та стрілчастими хмарочосами. Там де тепер людям приходиться ходити за водою до криниць , наче вони повернулись на століття назад , не могло конкурувати з містом , сповненим технологій та зручностей. Лакі знала , що люди поступово повернуться до Патріка. Але ж Дракони …Щодо них вона не була певна І Верхнє.. В них тут все було так світло та затишно. Вони теж ходили за водою до криниць, але разом з тим тут було так тихо і вільно творити життя таким, яким тобі його хочеться бачити . Без правил законів та інших Патрікових вигадок

Хто зна, чи захотять вони піти …

Але Орій був сповнений рішучості

Вам зібратися - година. Виїжджаємо через дві. Чекаю біля нижньої арки.
Так. Усі втрьох кивнули головами та розійшлися збирати наплічники. Жартувати з Орієм було годі.

…

Дві жінки : Жива та Зелена Тара - як завжди вийшли вранці на подвір'я.  Вони так кожного ранку виходили або на ганок або так просто , ставши посеред полонини , вітали сонце. В сьогодні воно високо підбившись сяяло так тепло та затишно.

Вони давно жили на цій полонині. Подалі від великих міст та технологій. Посеред природи лісу та напрлалік берега ріки.

Звідси з вершини було трохи видно і ріку і ріг острова, що називався Кут, на якому жила громада Друїла. Острів ледь боввпнів вдалині , але жінки усміхнулись. Вони чули іноді і биття барабанів і тужливі пісні і бачили дими від костів чи їх кузнь.

Друїд не дуже любив Зелену Тару та Живу. Сестер це не надто обходило. Але вони не сварились. Так просто іноді обмінювалися іронічними люб”язностями . А тепер щось тревожило одну з сестер.

Зелена Тара зранку стала кликати сестру на ганок.

Ходімо , в мене щось неспокійно на душі. Ходімо , послухаємо Пісню Вітру. .

Зелена зранку була зайнята по господі. Ходила , то поставила щось у піч , що пахло ароматами трав та молоком , то потім носила молоко туди сюди , переливала його з одної кринки в іншу , проціджувала, потім поставила відстоювати ся на сир. Весь цей час Жива стояла біля вікна та нетерпляче вдивлялася у вікно. І коли врешті Зелена почала умощувати в глечик зерно на кашу та лаштувати вершки , Жива не витримала

Знаєш, ладно. Я сама.
Зелена мовчки витерла руки об фартух та стала біля порогу. Вона була старша. І вже здогадувалась про щось

Ходімо.
Тепер вони обидві так і стояли посеред просторого плаю та вітер обвівав їх благородні обличчя та розчесував  сивуваті пасма їх кіс.

Нарешті Зелена все таки відкрила очі. Вони були сині як льон. Але в них плескалась краса та сила , і вона просто сказала.

Бачу жінку. Вона Дракон. З роду древніх Драконів . Вона хоче піти у свій світ. Але вона вагітна.
Я теж бачу. З темною шкірою та тем ними очима. В її очах видно сузір'я. Воно світиться. Ця теж вагітна.
Вона теж - Дракон. Це дивно. В чоловік Дракон - один. Володар Нижнього міста.
Ой, біда буде.
Ні, на буде. У другої теж чоловік буде.
І тоді Жива так голосно розсміялася , що луна покотилась горами та на мить здалося , що самі гори теж сміялися разом з Живою

На Куті від вогнища що по чаклунські щось шипів на залізному розпеченому бруску обернувся чоловік з суворими темними очима

Відьми , - тихо пробурчав про себе та знову занурився у роботу.
А Зелена Тара вже все знала.  І на руці не треба було ворожити.

Потрібно кликати Сталкерів. Або ж ми самі не можемо тут все кинути та піти до Драконів
Авжеж …
Неподалік блукали кілька корівок кіз та овець. Вони виглядали звичайними , і тільки знаючий міг помітити в глибинах їх очей сузір'я та нитки гравітації, що на них були нанизані , наче перли білі краплини Чумацького шляху

Жінки пішли в дім. Жива сіла писати сталкерам. .

…

Коли Лакі та Ші спустилися сходами вниз, де чекала автівка Орія , хлопці вже сиділи всередині та про щось говорили.

Поки дівчата мостили свої наплічники , а Орій вийшов їм допомогти , він тихо сказав , що в нього є ще новини

Лакі запитально подивилась на хлопців.

Сестри з полонини з Хащів теж кличуть до себе. Кажуть , що справа нагальна.
То може розділимось , - спитала Лакі. Вона завжди мислила доволі прагматично і замість того, щоб вдаватися до запитань та рефлекцій, сразу переходила до конкретних дій.
Ми подумали про це. - сказав Аріан. - Тільки щойно про це поговорили.
Але вирішили , що встигнемо. Все таки спочатку підемо в Нижнє місто. Нас там вже чекають.

Через кілька хвилин автівка зрушила. Лакі відчула цей момент так, наче її розділили з самим оточуючим світом. Наче вона тепер сама по собі набувала руху і простору . Цей момент завжди сповнював її самозаглиблення у власну свідомість , наче у сновидіння . І в цей момент вона побачила обличчя хлопця. Видовжене , навіть трохи аскетичне , під каптуром блиснули темні очі та сувора нитка губ. А тоді він наче усміхнувся.

Чекай, я йду до тебе.

Лакі не злякалась , лише  подумала , що раптом згадала його , наче з давнього сну.

Наче дуже давно , крізь час , як крізь товстий шар води , що приглушував звуки та стримував рухи спротивом , вона була з ним знайома. Що він приходив до неї та приносив щось написане власною рукою, а вона читала та говорила з ним і щось пояснювала. А потім вона згадала , що тепер його немає. Мабуть він пішов в інший світ. Хіба звідти він пише їй та кличе чи шукає.

Це ти мені снився , коли взяв мене за руку та повів на глибину під воду , і там було затоплене місто . З його темних сповнений темрявою та холоднечею лабіринтів було чути давні голоси . Там хтось досі блукав і щось шукав в тій темряві. І дельфіни. Я пам'ятаю , як вони супроводжували нас там , граючи та щось говорячи своєю дельфінячою мовою . А потім ти піднявся. А я лишилась сама в тій глибині та темряві. Але не злякалась. Мені прийшлося теж підніматися на поверхню. Щоб дихати .

Але тепер він мовчав
Вона часто бачила ці сни. Не злилась на нього. Хай пішов , це добре. І в мене тепер буде все добре.

…

Дракон цього ранку був не в дусі. Насуплений прийшов до тронної зали. Він всю ніч не спав. Не міг склепіти повік. Поки не вийшов на галерею та врешті розправивши крила та ставши тим , хто він і був : перевертнем , що умів пускати з пащі вогонь , відштовхнувся від кам'яної підлоги та злетів у повітря

Був чимось незадоволений. Пирхав та дратувався. Але внизу , навіть у місті , була суцільна щільна темрява , та ніхто не порушував його спокій

Потім він повернувся , але тепер чомусь знав, що робити

Викликав до себе майстра з міста. І коли того провела охорона повз всі таємничі аркади та зали , що порожніли не просто так , що їх стіни вміли відлунювати словесні та звукові коди , ті древні замовляння , що знали Дракони та принесли зі свого світу в цей , але поки що зберігали як таємницю, що могли відкривати інші світи, майстер похмуро та суворо поглянув в темні непроникні , якщо він того хотів , очі Дракона

Мені потрібні два дзеркала. Розміром зі зрост дорослих людей. Що можна було поставити на підставку одне проти одного . Але дзеркала потрібно зробити з певного каменю. Я скажу. В ти замовиш. Тобі привезуть , звідки буде треба

Майстер вислухав замовлення мовчки . Він і не таке чув. А від Драконів нічого іншого й не чекав. Химерні істоти.

І раптом Дракон усвідомив , що його так роздратувало і не дало спати

Сталкери …Вони прямують у моє місто. Що ж , …

Дракон тепер просто усміхнувся.

…

Арідник йшов пішки. Хоча звичайно міг узяти автівку , та якби попросив, Патрік би йому й вертоліт дав. Але арідник вирішив , що так навіть буде швидше.

І йшов швидко. Іноді згадував ту дівчину - Астролябію. Хоча не вмів співчувати , він все таки думав про неї , що вона ледь виборсалась з тої темряви , він бачив що їй було не добре. Як неласкаво зблиснув її погляд, як вона побачила його, а не когось іншого. Але не переймався тим.

А пішов , бо раптом дещо чи то почув чи то відчув всередині. Він мав когось зустріти.

Наразі знав, що ліс,яким рухався був сповнений невидимого життя , що постійно чатує. Що у будь який момент хтось може вискочити на нього з цих чагарників або дерев. Але і не переймався , бо не мав запахів. Тому тварини чи навіть нежить могли його хіба що тільки побачити, як встане прямо перед їх очима, але почути , то вже ні. Рухався теж безшумно.

Тому непоміченим підійшов до лісової галявини з голосами.

Стояв між стовбурами старезних дерев , майже злившись з темрявою, насунувши каптур на єдину світлу пляму - обличчя. Чув голоси , порахував - їх було чотири. Дві дівчини і два чоловіки. Говорили між собою тихо. Особливо одна - аріднику прийшлося навіть підключити деякі посилювачі

Вони говорили про те, що в місті лишилися вірні їм люди. Арідник зрозумів, що це сталкери. Підслуховуючи розмову, хлопець побачив цілісну картинку через пару хвилин.

Сталкери були з Верхнього міста. Якось були пов'язані з Патріком, що арідника зовсім не дивувало.

Це Патрік направив сталкерів у Нижнє місто. І , здається, з задоволених голосів сталкерів , хлопець зрозумів, що вони справились з своєю задачею.

Більше він нічого не встиг дізнатися.

Раптом щось змінилося у самому навколишньому просторі. Наче навіть у цій ночі погасили не тільки сонце на тому боці планети , але й самі зірки, де б вони не були.

І разом з тим, він зрозумів, що ця темрява, яка настала , не мала відношення до сонця неба зірок чи ще чогось. Вона настала всередині його мозку. Бо щось увійшло в його свідомість

Раптом він почув фразу і разом з тим, він не чув голосу:

Ти не людина.
Ні, - встигнув подумати хлопець, як чиєсь холодне дихання опалило його потилицю.
Він обернувся , але так само ,як той, що стояв навпроти , наштовхнувся тільки на темряву , наразі в якій все таки розгледів пару зелених притлумлених вогника.

Це сталкери. Вони люди. Скрізь лізуть. Прийшли в моє місто. А ти хто?
А ти?

Наразі він почув сміх . Або щось схоже на сміх. Якщо ці звуки взагалі були земними.

В наступний момент відчув , наче весь простір навколо шелеснув в якийсь один бік і той, хто стояв навпроти , раптом щез та опинився в іншій точці галявини. Хлопець обернувся.  Нарешті вийшов з-за великого широкого стовбура на світло

Нас галявині стояла автівка , світили сильні фари , і дійсно стояло четверо людей. Дві дівчини. Два чоловіка. І неподалік він побачив ще одного. Одягнений у чорне вбрання , він наче не мав зброї , але здавався найнебезпечнішим

Сталкери взялися за зброю . Дівчата. Та що з білим волоссям взялася за руків'я меча. Поруч з нею стоярс руда і маленька, але очі її засяяли , як у кішки .

Чоловіки поки що не поворухнулись.

Отак тут зустрічають гостей. Він вже зрозумів , що чоловік у чорному і був сам Дракон. Якби він був людиною та мав якісь біологічні показники , то мабуть злякався би. Але він не  міг лякатись . Телепатія. Психотехніки.

Ясно , - чого він тримає їх та не відпускає.

Хлопець подумав, що Дракон зі своїми психотехнікаии мало чим відрізняється, від самого Патріка з нано технологіями.

Як же вони їх поділять , - ще встигнув подумати. Віг подумав про людей. Але додумати не встиг на цей  раз. Тому що на галявині явно щось відбувалося.  Та друга дівчина- Лакі- з білим волоссям та бровами раптом вихопила лук та ще він побачив, як зблиснув накінечник стріли у світлі фар,  це було щось типу футуристичного арбалету, але навіть це він не встиг додумати, як раптом побачив, що дівчина у наступний момент опинилася наче у повітрі, наче щось її там підхопило нагло та тримало, потім її тіло стало перекидати в різні боки, наче вона там плавала , як у невагомості,  вона видавалася безпомічною, бо їй ні за що було там ухопитись руками,  а арбалет та стріли усі висипались.
Хлопець не став чекати, а просто кинувся до неї. Підскочив у повітрі та підхопив дівчину, йому прийшлось кілька разів зробити сальто у повітрі і відштовхнутися від пари стовбурів дерев, але нарешті він приземлився з дівичною на руках. Якийсь момент вона не могла прийти до тями, за цей час арідник побачив дружину Дракона. 

Жінка Дракон стояла серед купи дерев трохи подалі від галявини, але він її  побачив, на відміну від людей, бо мав гостріший зір, вона пильно дивилась за тим, що відбувалося та, здавалося, що  не зробила жодного непевного руху, але хлопець зрозумів, що просто захищала чоловіка. Хоча, мабуть, той і сам міг би  себе захистити. Але тепер , коли дівчина опритомніла, він повільно поставив її на землю. Люди теж прийшли до тями та стали оглядатись на тих, хто  тепер знаходився на галявині, крім них: Дракона вони упізнали,  його жінку ще не побачили. Але коли всі очі обернулися до хлопця, який все таки однією рукою притримував Лакі , а другою прикривав очі від  світла фар, що заляло усю галявину.  Але ж він тепер зрозумів, що прийдеться дещо пояснювати.

Але ж тепер на галявину повільно вийшла жінкка Дракон та її чорні очі не можна було назвати лагідними в цей момент.

Дівчино, що ти здумала направляти стріли в мого чоловіка? Думаєш я тобі таке подарую?
Але арідник був напоготові. Хоча жінка Дракон більше не зробила жодного руху, але він  прикрив дівчину собою, ставши перед нею. Вона при тім усміхнулась одним кутиком рота.  Чоловік натомість мовчки підійшов ближче до сталкерів.
 Я вас знаю. Сталкери. Вічно суєтесь в моє місто.
Ваше? - просто спитав Аріян. Він врешті не витримав та вирішив вступити хоча би у словесне змагання. - Місто належало людям.  Ми його збудували, коли ураган зруйнував те перше.
Так,  знаю. Чув цю історію багато разів.  Також знаю, що місто відновлене. І ви приїздили, щоб повідомити про те, що воно чекає  на тих, хто захоче повернутись.
Хіба хтось захоче? - спитала жінка.

Чому ж ні? - повільно відповів Дракон. - Я чув , що нове місто ще краще старого. Ми не переймалися технологіями, чи не так?
Технології ні при чому, - сказав на цей раз Орій. -  Патрік любив людей і бажав їм добра. Піклувався про них та тепер звичайно хоче повернути до себе.

Дракон промовчав. Хлопець відпустив Лакі, яка наразі вже кілька хвилин прагнула випручатись.

А тепер всі повернулись до  хлопця. Лакі пішла піднімати свої стріли та арбалет. А Дракон повільно підійшов до нього.
Хлопець навіть бровою не повів. 

Хто ти? - спитав нарешті. 
Я син Патріка. - хлопець сказав це просто, але разом з тим, був сповнений почуття гідності.
Син. Тобто , він створив тебе, - тихо сказав Дракон. 
Можна і так сказати.
Я зрозумів, бо відчуваю, що не можу підкорити твою свідомість.
Ні, мабуть що не зможеш.
Так, як щодо людей? - озвався орій.- Відпустиш їх?
Вони не раби. Якщо схотять піти- хай йдуть. Ми теж про них піклувались.  Хоча тримали під впливом.
У покорі.
Під впливом, -  з натиском сказав Дракон.
Маніпулювали ними. 
Ми захищали їх. Іноді від них самих. - озвалася жінка Дракон.  - Піклувались, передавали знання , вчили та допомагали дещо зрозуміти.
Так , ми знаємо. І що тепер?
Ми скоро підемо. Можна сказати, що хочемо повернутись у свій світ. Так що людей тримати не будемо.
Але є ще дещо, -  повільно сказав Дракон. - Ми хочемо знайти чорну жрицю Астролябію.
Хлопець уважно подивився на Драконів. Сталкери при цьому імені стали перегляядатись.
Ця жінка загинула сім років тому назад. Її навіть не знайшли.
Цього не може бути, - сказав він. - Я її бачив. Значить вона жива.

Аріян похитав головою:
Ми не брешемо. Астролябія була нашим товаришем. Вона хоч і не сталкер у певному розумінні, але ходила разом з нами і в Хащі і на Кут. Її там всі знають.
Так,  я знайшов інформацію. Але повторюю ще раз: ця жінка точно жива.  Тому що вона кличе на допомогу.
Вона жива, - озвався арідник.  Його очі хитро зблиснули з-під каптура разом з тінню усмішки. - Я сам її тільки позавчора бачив.
Де? - спитали разом сталкери та Дракон.  А Лакі здивовано подивилася на хлопця.
Я тебе згадала, - нарешті сказала вона. Хоча стояла від нього доволі далеко, він її почув.
Так , я тебе теж тепер згадав. Саме тебе я шукав.
А я бачила тебе. Іноді уві сні.
Ми вам не заважаємо? - спитав Аріян. - Краще розкажи , звідки ти знаєш про Астролябію.  І якщо певний, що  вона жива, то мабуть знаєш, де її  шукати.
Авжеж, вона у Патріка.

Дракон незадоволено потиснув плечами. Йому не дуже хотілося втрапити в нове місто. Але виходило на те, що прийдеться летіти туди, хоча це не близький світ.

А як нам з нею поговорити? - спитав він.
Прийдеться йти в місто Патріка.
Що ж, якщо треба , ми підемо. 
Ми можемо поїхати автівкою. 
Ми всі туди не помістимось. - відповів Дракон. - Ми самі.
А ти , хлопче, підеш у місто? - спитав Орій.
Ні, я вже знайшов ту, що шукав.  Але я прийшов сюди сам.
То поїдеш з нами. Через кілька годин ми вже будемо у місті.

…


На світанку місто набувало неземної краси. Коли проміння сонця торкалося усіх дзеркальних поверхонь хмарочосів та будівель , деталей мостів та виблискувало на пам'ятниках та постаментах , тоді здавалося, що місто піднімається над поверхнею землі, що воно стає прозорим та дзвінким , холодним та тепер вже недоступним.

Астролябія прокидалася рано. Спускала ноги вниз з ліжка , потім з розкуйовдденим волоссям йшла робити свою каву. Приймала душ.

Йшла на Пункт . Говорила з Патріком. Їх бесіди набували дивних інтонацій з нотками теплоти ностальгії та взаємних спогадів. Вони більше не сварились.

Астролябія тоді ходила довгими коридорами підземного міста , заходила у прохолодні зали , наповнені предметами мистецтва : живописом , скульптурою , древнім посудом , японськими та китайськими вазами та статуетками , ширмами , у зали з старовинними костюмами , зброєю , портретами. Повільно розглядала цю розкіш.  Вона не вірила своїм очам , що може так просто хоча би ходити поміж таких дорогоцінних речей. Патрік тонко знався на мистецтві, він тихо на вухо нагептуаав їй старовинні легенди та історії створення цих предметів , історії про їх авторів або ж самих героїв цих шедеврів

Астролябія тоді пригадувала роки у Домі на межі. Хащі заходили в гості , дихали своїм бентежним небезпечним подихом їй в потилицю . Але вона не боялась . Годинами могла розглядати альбоми з репродукціями . Та мріяти колись побачити все на власні очі

Патрік врятував колекції і так зберігав її у своєму нано хранилищі.

Наразі вона все таки ловила себе на думці, що все одно безсмінно чекає на Друїда.

І думає про нього. Але йшов день за днем , в його все не було. Патрік казав, що той обов'язково прийде .

Аж в один день раптом побачила автівку. Вона рухалась поки що по новенькому шосе однієї з околиць. Але серце її тривожно забилося . Вона відставила філіжанку з кавою та вискочила з-за пульту.

Патріку, це люди.
Так, крихітко, бачу.
Патріку,  але це дракон. Два дракона.

Вони обидва ошелешено завмерли біля екранів. Небом , нависаючи над небокраєм, дійсно летіли два справжніх дракона.

О, то в нас гості. Я здогадуюся, хто це.
Потім Астролябія відчула, як він посміхнувся .
То може поясниш мені
Так. Це Дракон та його дружина. Я запрошував людей . А він прилетів сам.
А тепер, моя крихітко, подивися ліворуч.

Астролябія повільно перевела погляд на монітори, що знаходились ліворуч. На них так само блимало зображення, але відбувалися свої події.

Однією з вулиць околиці рухалася дивна група людей. Це було декілька чоловіків, одягнених у строї, схожі на військові,  з луками мечами та щитами в руках. З довгим волоссям, зв*язаним позаду у хвости, але з ними були дві химерні жінки. У довгих чи то платтях чи  то білих сорочках, гаптованих химерним орнаментом,  у жінок були довгі коси та відкриті світлі обличчя. Але йшли вони доволі повільно від того, що, мабуть не чекали побачити то все в місті: ці хмарочоси та нові дороги та хайвеї з мостами, йшли сторожко роззираючись навсібіч , ніби чекали, що може прийдеться оборонятись від когось, кого вони поки що не бачили.

І тоді раптом зображення на моніторі стало наближатися. Мабуть, Патрік включив це наближення. І Астролябія нарешті побачила обличчя одного з чоловіків: це бу той кремзний бородань, що йшов попереду групи. Вираз очей мав насторожений недовірливий та незадоволений, але вона сразу впізнала його. І згадала ту ніч під тим їх священним дубом. Так, це був він.

Подумки перед очима дівичин промайнула та чаклунська ніч, його руки на її тілі. Темрява, що здавалося скоріше охороняла їх, ніж була небезпечною.

О, так, це він. Я тобі говорив, що він прийде сам.

Астролябія відчула, як забилось її серце. Але потім Патрік став розглядати обличчя жінок. Бо йому то стало цікаво.

Жінки були спокійні та скоріше здивовані. Мабуть, вони ніколи не були в тому місті і їм тепер було скоріше все цікаво. Голови вони тримали з певним почуттям гідності, тому Астролябія теж згадала їх сразу.

Місто поки що мовчало. Патрік поки що не бачив загрози, тому  не став нічого робити. Його нано роботи завмерли десь у шпаринах, лише величезні будівельні крани та велетенські машини, що перевозили будівельні матеріали продовжували свою роботу. Але тепер роботи велись в інших кінцях міста, тому ніщо не заважало рухові людей з обох боків.

Раптово обидва дракони зірвались та піднявшись над містом побачили групу, що рухалась з протилежного боку, та підлетіла до них ближче , але було видно, що вони не збиралися тих лякати, тому лише обережно кружляли над їх головами.

Друга група всі дружно підняли голови та пильно спостерігали за драконами. Хто зна, чи чули вони кроли -небудь про драконів, але видно було, що бачили перший раз.

Друїд пильно слідкував за кожним помахом крил тих двох величних міфічних драконів. але ж, поки позашляховик, набираючи швидкості рухав до групи людей, дракони нарешті сіли на землю та раптово перетворилися на чоловіка та жінку.

Астролябія видихнула нарешті те повітря, що не усвідомлюючи, тримала в собі, коли побачила свого чоловіка та драконів.

Дракони були незвичайними.

Вони перевертні?
Ні, крихітко, вони просто з іншого світу. Але вони дуже мудрі та незвичаіні.
Але ж вони дійсно вміють пускати вогонь з пащі.
Вміють. Але не проси їх про це у моєму місті.
Не буду, - пролепетала Астролябія.

Далі вони дивилися на моніторах, як позашяховик нарешті під*їхав до другої групи і з нього вийшло кілька людей: три хлопця і дві дівчини.

Одну з дівчат Астролябія теж сразу упізнала: з довгими білими косами та білими віями , синіми очима у якомусь химерному футуристичному костюмі з аралетом у руці, вона була мисливицею , а другу - руду та меншу на зріст - Астролябія не бачила до того.

А хлопця упізнав сам Патрік .

А цей мі син.
Ну то що, може вийдемо до них?
Він їх сам сюди приведе.

Але вони стали чомусь розмовляти одне з дним.

Ти чуєш , що вони говорять? - спитала Астролябія.
Звичайно, чую. Хочеш перекажу? Дракон сказав, що давно у видіннях бачив темношкіру жінку та думає, що вона з роду драконів та кличе на допомогу. він питає, де вона. Твій друїд каже, що ти його дружина і він так само шукає тебе. Тоді питає у нього: якщо у того якісь плани на тебе, щоб забув про тебе . Арідник починає сміятись і говорить, що Дракон має дружину. ну звичайно, ось вона.

Астролябія нарешті відчула власне тіло, наче її душа повернулася в тіло після того, як десь мандрувала.

Вони тебе ділять , наче не можуть у тебе самої спитати, - сказав Патрік, -  вже мовчу, що ти взагалі у мене.

А що тепер?
Я не знаю, до чого вони домовляться, але сестрички говорять, що в них є справи до тебе. Що ти вагітна і носиш яйце дракона.
Що?

Раптом Астролябія відчула запаморочення. У нехї кружилась голова. Тепер вона зрозуміла, що це була за постійна недуга.

Я вагітна?
Так.

Патрік більше нічого не сказав.
Але Астролбія сама незчулась, як він повернув її тіло на кухню, відчула як її рука відчинила дверцята холодильника, дістала якісь бутерброди , сік та врешті якась сила посадила її на білий стілець за білий стіл.

Тобі потрібно поснідати, бо вони скоро прийдуть сюди.

Астролябія стала жувати бутерброд. Не відчуваючи смаку.

А коли народиться це маля? - нарешті спитала.
Це тобі краще у Драконів спитати. До речі, його дружина теж вагітна. він знає про це, але все одно вирішив піти.
Куди?
куди? У свій світ.

Астролябія задумдиво жувала бутерброд та розглядала химерні футуристичні орнаменти на стіні навпроти.

Так пройшло пару годин, доки Астролябія не почула врешті кроки десь по коридору. Хтось спустився у підземелля та явно був вже зовсім поруч.

Астролябія сиділа у кімнаті керування та мовчки чекала появи гостей. Патрік теж мовчав.

І ця тиша була якась абсолютно чиста та наповнена ще не сказаними словами.

…

Психоделіка. Чеслава

Вона раптом прокинулась серед ночі і зрозуміла , що більше не засне.

Ніч була схожа на чорнило. Тоді вона стала згадувати власні романи та героїв. Вона так легковажно ставилась до своїх творів .

Любила літературу. Але своє писала так неврівноважено, наче сама не усвідомлювала , що творила

Наче макаоа власне перо в саме чорнило ночі. Та й писала іноді вночі. Можу тому в її романах багато печалі та жорстокого гумору.
Але життя виявилося зовсім без гумору. Ніяких дивідендів. Вона бачила саму жорстокість та біль. А потім їй почали снитись її герої. Вона бачила їх зболеними  та наче розгубленими чи навіть загубленими в її літературі наче у світі її підсвідомості . Їй здавалося, що вони страждають

Тоді вона стала думати, як зв'язатися з ними , щоб вивести з тих Лабіринтів. Хоч якось передати їм повідомлення, що звідти ж вихід.

Зробила собі каву. Сіла на диван та закрила очі. Відчувала, наче сама її шкіра наповнюється чорнилом ночі, наче сама ніч пише тепер на ній свої таїни та коди.

Потім відкрила очі. Сіла за комп'ютер . І перше, що побачила : лист. Їй прийшов лист.
Прочитавши електронну адресу, зрозуміла , що від тієї жінки - медіума - Оріянни.

Невже так швидко? Вони зустрічались лише тиждень тому назад. Вона на думала, що можна так швидко знайти хоч когось.

Лист наразі був не короткий.

“Доброго дня. “

Від цих слів Чеслава усміхнулась. Це наче подумки ловити флешбеки. Адже зараз ніч.
Але з цим вона вже нічого не могла зробити.

“ Доброго дня” - прочитала ще раз.

Задумалась . Та жінка химерна , але приємна. З важким , проте уважним поглядом, в якому не було наразі гумору. Такі вміють слухати.

“ Знайшла одну з ваших книг та прочитала. В потім трошки попрацювала з Вашою підсвідомістю. Дистанційно. Так надійніше.

Знайшла Ваших героїв. Сталкерів. Астролябію. Лакі. Ші. Хлопців : Аріанна та Орія. І Драконів.

Говорила з ними.

У них все добре. Можете за них не переживати. Астролябія залишилась з Друїдом і вони живуть щасливо на острові. До речі , ви б його тепер не впізнали. Там повно футуристичних вілл , а у берега стоять білі яхти. Озеро тепер доволі популярне туристичне містечко. У них все гаразд. Мають дітлахів. І кожного ранку відвозять їх до приватної школи в місто Патріка. Лакі живе з хлопцем. Арідник, здається. Він став трохи щасливішим та не таким холодним. Вона відігріла його серце. Живуть у пентхаусі в місті  . Цікавляться більше мистецтвом та бізнесом , ніж нежиттю.

Ші вийшла за Аріанна. Вони живуть у Верхньому місті. Якісь білі будівлі. Дуже гарно та схоже на острів Санторіні. Я би залюбки з’їздила на відпочинок.

Уявіть собі , там стало багато зелені та дуже затишно і спокійно.

Орій зустрічається з дівчиною. Вона йому дуже підходить. Вони кохають одне одного.

  …

Щодо Драконів , то вони наче дійсно пішли з вашої підсвідомості . Хто зна куди. Наче ви примирились з ними і вони більше не мучитимуть вашу душу і не приходитимуть ночами.

Але у світі залишились їх діти. Вони реальні. Живуть серед нас, ходять , вчаться , працюють, кохають. Звичайно, я не змогла розшукати всіх. Але вони живуть щасливим життям. Це поки що все.

Наразі , я знайшла також одну дівчину. Марго.

Схоже , Ви забули їх в пеклі.

Я пробую зловити її, щоб заспокоїти та поговорити.

Ще напишу Вам. До побачення “

Чеслава сиділа , читала лист знову й знову. А потім відчула, як трохи розслабляються м’язи обличчя

Вона не знала, що може відчувати одночасно і полегшення і жаль за тим, що наробила.

Кава гірчила. Але життя продовжувалось.
Вона відчувала шкірою , як світлішає ніч та повільно настає ранок.

Оріянна - розумна жінка та схоже зналася на своїй справі.



Демони Демосу

Поки йшли Янг все згадував їх довгі розмови. Їх захоплення політикою чи історією. Ще з юності

Розмови про анархію соціалізм демократію

Він говорив : Ми демони, брате. Демократія - це щось пов'язане з демонами. Знаєш, як демонологія. Вітчизняна соціальна демонологія - це про нас , брате.

Та чому ж, Господи, брате. Ми звичайні хлопці. Закінчили звичайну школу. Чи тепер все закінчилося так безславно.

Отож бо, говорив він. Вся наша блискуча юність і обдарованість закінчилася так безславно. Робота кар'єра кому повезло з батьками бари та гулянки ввечері чи на вихідних …

Ми точно демони , брате ..

Янг йшов за малою . Вона йшла доволі швидко і перед очима Янга мелькала попереду її худенька спина.

Янгу набридло перебирати власні печальні думки і він нарешті наздогнав дівчину. Вона йшла , дивлячись вперед так, наче взагалі бачила щось своє інше , не те що їх оточувало на цій порожній вулиці.

Будинки спали і Янг відчував як сни витікають з них крізь усі шпарини.

То куди ми йдемо ?- нарешті спитав .

Я же тобі сказала - у гру. Тобі потрібно знайти якусь дівчину - Марго, здається. Вона застрягла . Це все, що я знаю . Сама я шукала брата . Його звуть Ангел . Він давно пішов у гру. А потім зловила флешбек,тобто повідомлення - знайти ще й тебе та забрати у гру.
Гра ..Дівчина по імені Марго. А твій брат - Ангел. Що за імена такі. Твій брат справжній ангел
Ангел мій брат? О, ні …Навряд чи він ангел. Це болгарське ім'я . Він не ангел. Але імя його - Ангел. Може , батьки покладали на нього свої надії. Що він виживе у цьому світі і у нього буде золоте серце.
Їхні надії виправдались ? У нього золоте серце?
Так. Золоте серце і золоті руки. Йому везло в житті. Все сталося так, як він мріяв. Бізнес дружина  …А потім ця Гра
А чому ти пішла його шукати? Що більше немає кому?
Я сама так захотіла ….

Янг замислився. Він отримав відповіді на деякі запитання. Але, хто така Марго?

Хто така Марго?- все таки спитав.
О, це круто. Ти не знаєш Марно. Її всі знають. Вона зірка.
Зірка? Що це значить? Кіно зірка чи співачка.
Так, вона може що завгодно. Бути кіно зіркою і співачкою . Сказано : зірка. Вона десь застрягла. На якомусь з інфернальних рівнів.
Де?
Ну де ? В пеклі …
Мені прийдеться йти в пекло за Марго?
Ні , це не зовсім пекло . Просто ти почнеш з перших рівнів. Вони внизу і вважаються інфернальними. Там спекотно. Величезні кулери звичайно намагаються повітрити та пожвавити атмосферу. Мало чистого повітря. І темнувато. Знаєш , таке химерне коричневе освітлення.
І що вона там робить?
Що? Знається в кіно. Робить той світ кращим ,як уміє.

Дівчина усміхнулась.

Але його важко зробити краще , ніж він є. Її там всі обожнюють. Може навіть не відпустять. Але ти повинен вірити в себе та мати наполегливе й хоробре серце
Що? Я тобі що принц на білому коні.
Ні, на коні туди не можна. Там мало води.
І що мені тепер робити?
Та заспокойся. Звідти всі починають. Через ці рівні треба просто пройти , закривши обличчя мокрою пов'язкою. А, там ще симулякри.
Це ще що?
Це такі ігрові персонажі. Але вони типу програма.
Не справжні?
Ні, справжні . З плоті і крові. Але їх задача - заплутувати тебе та затримувати. Але є й провідники. Якщо повезе , то в тебе будуть хороші провідники. Бо буває , що у провідників ще дикіше почуття гумору , ніж у симулякрів
А якщо не піду?
Слухай, пізно вже . Ми вже у Грі. І Марго. Ти ж не бросиш дівчину там.

Вони все йшли та йшли. Вулиц нарешті звужувалась . І дихати ставало все важче. Все як сказала мала.  Нарешті вони зупинились біля якоїсь чи то криниці чи то фонтану та намочили футболки , накрутили їх на голови. Янг з співчуттям подивися на малу. Вона була зовсім тендітна та худенька , ледь на ногах не хиталась. Наче на їла кіл ка днів. Сам то він чомусь був певен у собі

Ми же демони , брате.  Демос …Ми сильні та непереможні .

Він виживе. І цю Марго - зірку знайде. А вона ?



Риба. Петка

Петка так і жила маленькою рибою. Вона була безнадійно хороша дівчина і здавалося, що на неї всі плюнули.

Ні тобі порядного скандалу , її навіть було не цікаво дурити. І на роботі ті, що були акулами , плавали глибоко та хапали те, що погано лежить чи те, що залишають без нагляду , вважали її безнадійною ідіоткою.

Петка не заважала. Крім роботи , яку чи любила , але мабуть більше любила саму дорогу на роботу чи з роботи. Трамвай. Особливо любила ранок. Коли йшов перший трамвай, або ввечері - вже останній.

Любила тоді просто дивитись у вікно. Там був свій затишний світ. І він їй подобався.

Риба звичайно. Луска на обличчі на руках спині стегнах …Вона то до цього звикла. На роботі теж звикли до того , вона риба, до її химерного мовчання та не взаємності.

Нарешті здавалось , передусім їй самій, що вона то змирилась , що риба. Що ніколи не знайде свою половинку. Вже не шукала.

Адже , мабуть другої такої химерної істоти годі було би шукати .

Іноді вона думала про загиблі світи. Десь там під водою дрімають кам’яні храми будівлі дороги навіть статуї , що зображують незворушні обличчя тих , хто так там і залишився у тій темряві.

Може , я з Атлантиди ? Ну якщо я риба, то може я вийшла з морських хвиль? З якогось загиблого світу , з якоїсь древньої цивілізації. Мінойської чи ще якоїсь . Колись бачила передачу про археологію. Багато ж є таких світів і в різних країнах. Бо інакше , звідки вона узялась?

Ну і книги …Звичайно, як раніше багато читала. Здається самі книги теж були щось типу цілої цивілізації , яку не всі навіть можуть побачити чи знайти , не те, що потрапити

Але пізніше стала помічати за собою якийсь химерний розлад особистості. Не те , щоб він їй не подобався. Навпаки . Можна сказати , що дуже подобався

Вона стала ототожнювати себе з героями, які їй подобалась.

У книгах однієї дуже популярної письменниці Чеслави Львової , здавалося, що вона знайшла усіх героїв , що ними їй самій так хотілося врешті стати

Петка скупила всі книги Чеслави Львової та читала їх днями й ночами , не маючи змоги навіть відірватися
 
Лише коли наступав ранок , Петка розуміла , що мабуть треба почистити зуби , одягнутись  приготувати сніданок та каву. Поїхати на роботу улюбленим трамваєм. А ввечері потрібно було зробити все те саме тільки навпаки : повечеряти , роздягнутись , почистити зуби та лягти у постіль з черговим популярним романом Чеслави Львової.

Вона читала сторінку за сторінкою. Роман за романом. Виписувала фрази , що сподобались. Деякі навіть публікувала в соцмережах. Звичайно, не забувала підписати ім'я Чеслави Львової. Знайшла її сторінку та слідкувала за новинками.  За всім, що вийде з- під її пера , за будь якими її висловлюваннями з будь якого приводу. Нарешті стала говорити фразами з її книг та навіть вважати себе її героїнями

Арахна їй дуже подобалась.  Незалежністю та красою. Вона була мисткиня , вміла плести мережива і разом з тим здавались їй схожою на Богиню , що вміла говорити з морем та рибою. З човнами та старими будинками. З трояндами та апельсиновими деревами, навіть з самим сонцем , що піднімалось вранці над її улюбленою бухтою.

Тоді вона мріяла , що коли небудь житиме у такому будиночку в Італії чи Греції. І буде такою таємничою та гарною.

Через пару місяців їй вже хотілося бути Марго. Загадковою королевою Марго , що живе в самому пеклі і самі демони її поважають за характер та витримку
 
Тоді вона уявляла , що живе в особняку , старому аристократичному особняку , наче в Парижі, але так і не скажеш що у пеклі , бо скрізь охайно та гарно , кам'яні муровані паркани так затишно оплетені зеленими ліанами плюща , троянди у дворі , фіранки на вікнах. І аристократичні прийоми з ікрою на золоті , золотими виделками та старовинною тендітною порцеляною.

Петка думала , що з неї би вийшла пристойна королева аристократичного кварталу пекла.  Тільки будинки були би без номерів.

Іншим разом їй хотілося бути Кірою. Смілива та безстрашна жінка - вчений , що живе у майбутньому та літає по роботі на інші планети з вже розвиненою інфраструктурою та потрапляє в небезпечні пригоди. Її робота потребує самовідданості та терпіння. Бо її чоловік теж самодостатній обдарований спеціаліст своєї справи та працює на інших планетах

Таке життя теж приваблювало Петку.

І нарешті не помітила як , дійсно стала вірити , що може стати героїнею одного з романів знаменитої Чеслави Львової.

Поки одного разу не купила наступний роман- новинку.



 Психоделіка. Оріянна

Нарешті пройшло декілька днів, поки Чеслава не почула дзвінок телефону.

Відповіла, бо чекала саме на цей дзвінок . І дійсно , то була Оріянна. Жінка - медіум.

Ранок тихо вповзав у кімнату та заплутувався у волоссі

Вона встала зробила каву та сиділа дивилась на автівки що проїжджали під вікнами . Потім сиділа та пила каву з маленької чашечки маленькими ковтками. Вона любила такі тихі ранки. Потім перебрала подумки справи сьогоднішнього дня. Не так багато їх було.

Справи як справи звичайні. Зайти в видавництво . Потім зайти у пару магазинів. А потім після дванадцятої зустріч з Оріянною. Вона сказала , що прийде не одна

Чеславі стало цікаво. З ким же?

І після дванадцятої рівно у домовлений час Чеслава в ходила у ту ж кав'ярню , що й того разу. Навіть зайняла той самий столик.

Не довго чекала , як побачила , що у кав'ярню входять дві жінки. Оріянна була у діловій мякенькій сукні . Її вона вже бачила. І сразу упізнала каштанове волосся, сьогодні зачесане та зібране позаду у хвіст. Та трохи повнувату жінку з приємним виразом обличчя , пофарбованою у білявку , волосся її розвивалося пухнастою хмаринкою , у светрі та довгій спідниці.

І коли Оріянна з жінкою підійшли до столика , то жінка вже осяйно усміхалась

Вони присіли і Чеслава сразу стала дякувати Оріянні за Астролябію та драконів. 



Мабуть , це було не просто. - Вона сама відчула ,як сумно звучить її голос. Але наразі Оріянна потисла плечима :
Як сказати. Не просто. Але я розумію , що є складніші речі. Тому не нарікаю. А ваших сталкерів було не так складно знайти. В них тренована свідомість.  Я їх покликала і сразу упізнала.

Чеслава усміхнулась. Вона звичайно дещо передумала з того часу , як прочитала лист від Оріянни про сталкерів та Астролябію та Лакі . Дракони пішли. Але десь там залишився їх син. І донька Астролябія. Рід Драконів лишився на землі. Тепер вона раптом звернулася до загадкової жінки.  Та усміхалась , але терпляче чекала своєї ролі

І тоді спитала :

Не упізнаєте?
Ні, вибачте. - Чеслава показала головою та тепер перевела погляд на Оріянну. Та якраз склала пальці обох рук з кільцями.
Ну тоді я вам представлю свою супутницю.  Це ваша Фріда
Що?- Чеслава була приголомшена. Вже кого кого вона не чекала бачити, так це Фріду. Занадто та була певна себе. Чеслава думала , що мабуть їй єдиній вдалося втілити в життя якусь ідею .

Натомість жінка все таки усміхалась та раптом сказала :

Хотіла подякувати за книгу. Ніколи не відчувала себе попаданкою, хоча у якийсь момент усвідомила , що я не справжня. А видумана. Що я героїня.
І коли згадали?
Ну, - Фріда замислилась.  - Роки три чотири тому назад. Раптом почала згадувати. Це було дивовижно. Але водночас трохи печально. Печально згадувати такі речі , бо нічого не можна змінити . Але радісно відчувати себе живою і розуміти , що коли ти згадала, то тепер вже наче вільна. 
І ви мені вибачили? За пекло та рай. І за те , що вас знову відправили на землю через мене.
Це була дивовижна подорож. І в пекло і в рай. Трохи шкода що не вмію зв'язатися з друзями. Один був янгол. А другий демон. Але вони завжди були поруч і допомагали мені .
Так, я знаю.
Чеслава замислилась тепер знову.

То скажіть , чи не даремно ви повернулись . Чи вдалось комусь допомогти?
Аякже, - Фріда загадково усміхнулась. - Я тепер стараюсь допомагати всім , хто потребує. Я була заміжня. І діти вже дорослі. І мала гарну роботу , на якій мене поважали та теж багато допомагали. А потім захворіла. Проводила сама в квартирі багато часу і стала потроху згадувати. Я жила на землі не один раз. Минулого разу померла якраз від цієї хвороби. Було боляче та я навіть не могла встати до туалету. А ще перед тим мене покарали за мій язик та заставили випити отруту , щоб перевірити , чи я зможу померти також само мужньо ,як помирали давні греки у свідомості та з усмішкою . А ще перед тим мене покарали за Ромео та Джульєтту. Мені теж дали отруту ,але сказали що там під землею я прийду до тями і мене витягнуть. По моєму, вони забули мене витягнути. В якомусь житті мене спалили на вогнищі. Може я була відьма, а може Жана Д’арк. Хоча останнє навряд чи. Пам'ятаю шалений біль , в що було потім не пам'ятаю  . Химерні місця , давні міста  та ще Бозна що.  А ще…Та хто зна, що там було до того. Згадала історію кохання до чоловіка. Щось у нас з ним так і не вийшло кохати одне одного. Одного разу він дійсно зробив пропозицію та щось ми чи посварились , але я його вдарила по щоці і пошкрябала каблучкою . В нього кров потекла. Так все і минулому. Не знаю , що це були за химерні життя. Але на цей раз , знаєте, все не так,як тоді. Все наче змінилось . Одного разу до мене у сні прийшов чоловік - Єшуа. Ми ж з однієї книги. А я так мало про нього знала . Він був філософом та багато чого пережив. На жаль, його стратили. Проте він залишився живий . Це дивовижно ж - жити в одній книзі і ніколи не спілкуватися одне з одним. А тут він приходить та говорить мені у сні : Тобі все відкриється. І дійсно. Знаєте, поступово повільно , але все дійсно відкривається. І світ. І саме життя. І мої спогади. І ще багато чого. І тепер я допомагаю іншим. Згадати . Іноді невільно. Але зрозуміти самій та допомогти комусь іншому , що наша свідомість сповнена таємниць це дивовижно. А ще дивовижніше, що таємниці іноді відкриваються.
Отже, ви багато чого згадали. Допомагаєте іншим. А що далі?
Я живу в моменті і не прагну заглядати далі , ніж дозволяють. Але хочу сказати , що те , що відбувається , змінює нас. Назавжди. Згадавши , ми стаємо іншими людьми. Зовсім іншими. Не тими, що вийшли з книги. Не тими, що кохали тих чи інших людей, не тими , що скоїли так багато помилок. Після того, як згадали , ми стаємо вільними від того життя. І тоді починається справжній труд над власною душею. 

Чеслава була вражена. Вона чула такі історії. І вони завжди здавалися їй трохи схожими на диво ‘. А що ж далі?- хотіла вона спитати, але все таки не спитала . Натомість звернулась до Оріянни

А як же ви знайшли одна одну?
О, - Оріянна розсміялася. - Якраз Фріду знайти було не складно. Вона сама мене відчула.  А потім вже в мережі списались. Я сказала , що знайома з авторкою книг . Про пекло і рай.
Шкода , що не можна поспілкуватися з автором книги про Москву.

Невже , думала собі Чеслава пізніше , залишившись вже вдома наодинці з власними думками, невже все так складно , невже тепер з цим жити …

І сама знала відповідь …

Так , з цим жити , наскільки вийде просто , незважаючи на те , що це так невимовно складно…

А Фріда - жінка сильна та хоробра. Чеслава раптом відчула, що сама Фріда мислить делікатно і , наразі , думає , як би висловитись так, щоб не обтяжувати її, Чеславу, незадачливу письменницю , своєю химерною долею та своїми життями. Скільки їх там вже не вийшло разом із книжними.

Але одна думка все таки , очевидно не давала спокою і Фріді. Тоді у кав'ярні вона спитала про Марго.

Ви розумієте, - говорила вона. - Марго залишилась там у пеклі . Чи можна її якось звідти вивести ? Я не знаю,чи змогла би сама. І разом з тим розумію , що у неї своє життя. Але іноді мені здається, що вона там страждає. І це не дає мені спокою.

Тоді Чеслава і Оріянна переглянули ся між собою. І Чеслава попросила Оріянну продовжити роботу з пошуку героїв.

Треба всіх згадати та дізнатися, як їх справи і допомогти,якщо є така можливість.
І коли вони жінки розтались, то знали , що тепер їх троє. Фріда приєдналась до пошуків і обіцяла допомогти…


Місто Сонця. Радка

Після розмови з Архітектором Радка надовго замислилась. Повернулась у свою квартиру на одне з кілець міста Сонця та там занурилась чи то у спогади чи так у візії

Намагалась декілька разів зв'язатися з Ангелом, але не виходило

Вона якийсь час навіть втратила спокій через хлопця та ночами все думала , де він може бути тепер, на якому рівні , чи б'ється з симулякрами чи бреде безкінечними рівнинами , переходить в одного рівня на наступний . Сам один . Бо вона хоч в око стрель не може його докликатись

Якраз після одної такої ночі без сну та спокою вона отримала запрошення в Адміністративний Центр

І знову їй потрібно було їхати довгими ескалаторами ліфтами та сідати на швидкісний потяг на зовнішніх кільцях, щоб дістатися до Центру . Башта сяла своїми довершеними вікнами. Навіть під куполом її досягали промені сонць. А їх було декілька . І башта з Кристалом світилась , ніби сповнена ультрафіолету та ультра марину одночасно

Радка із захопленням зітхнула. Відчула себе маленькою дівчинкою , самотньою у величезному непізнаному світі

Але все таки увійшла у башту та сіла у ще один ліфт. Піднялася на потрібний поверх, навіть не подивившись на який, бо зазначена на картці - запрошенні адреса автоматично синхронізувалась зі смарт простором міста , та коли двері відчинилися , дівчина опинилася у величезній залі сповненій персонажів з давніх фільмів про вікінгів чи давніх слов'ян , кимеріцців чи готів чи таврів

Вона відкрила від подиву рот та повільно вийшла з ліфта

Отакої, - подумала . - А я тут що роблю?
В цей момент до неї підійшов хлопець та простягнув ще одну картку. Її треба було подивитися на власному смарт фоні. Побачила зручний фотель та обережно пройшовши між фігурами древніх воїнів з знаменитих кочових племен , вона вмостилась у ньому та занурилась інформаційний лист

Звішаємо  Вас , шановна Сайра , королева та офіційна представниця славного кімерійського племені , що Вам було запрошено на офіційну конференцію кочових племен східних земель Європейського континенту в Місті Сонця для об'єднання та домовленостей про дружні стосунки і співпрацю на благо усіх народів Міста . Перелік вищезазначених народів надається

І дійсно , нижче був довгий на декількох аркушах список народів.  Назви деяких Радка ніколи не чула.

Що? Сайра ? Королева ? Кіммеріці?

Дівчина здивовано водила очима по обличчях тих, хто стояв тут же недалеко від неї.

Це були обличчя мужніх людей : чоловіків та жінок , що звикли до небезпек та відсутності комфорту

І Сайра придивлялась до них з усе більшою зацікавленістю

Поки що неї не підійшло троє людей , два чоловіки та жінка , одягнених так само як вона у зручний футуристичний одяг , в якому за звичай ходили у Місті Сонця

Це Ви наша королева ?- спитала жінка . У неї був середній зріст , пряма постава , ніжні тонкі кисті рук , м'яке світле волосся і світло - карі очі. Тонкі вуста вимовляли слова універсальної мови Міста Сонця і Радка розуміла її. Але не могла второпати , про що її запитували
Що? Не може бути , - сказала дівчина - Я не можу бути вашою королевою , бо я звичайна дівчина . Моє ім'я Радка
Так, ми знаємо. Ми теж прийшли у Місто Сонця , маючи інші імена та не пам'ятаючи власного минулого. І тільки тепер починаємо щось розуміти. Ви не повинні через це потерпати . Звичайно й ми тепер не ті, ким колись були. Так само , як решта. Але ми хотіли запросити вас до нашого гурту , щоб познайомитись .

В цей момент Рвдка почула на смартфоні щось типу сигналу сповіщення. Тоді всі повернулись до дверей та стали входити в залу , також величезну , наразі це було щось на зразок античних амфітеатрів , розміри якого дозволяли умістити декілька тисяч людей

Радка увійшла до зали разом з тепер вже своїм народом. Вони зайняли місця в одному з рядів амфітеатру і раптом згасло світло

Але посередині засвітилась арена.  На неї стали виходити величні чи то люди чи то боги. Деяких Радка знала. Це були провідники з Гри

Вона сразу упізнала славних дідуганів: Велеса і Дажбога. І невільно усміхнулась.

Але ж їх виявилось декілька сотень

Одягнені були в осяйні туніки та мали в руках химерні золочені речі. Назви і призначення для них Радка чи то вже Сайра на знала

Але коли зазвучала потужна урочиста музика з ритмічних ударних барабанів та духових окарин та величезних трембіт , по її тілу пройшли мурахи та щось древнє сколихнулось в душі

Перед очима дівчини раптом з'явились безкінечні степи з химерними срібними травами , які плавно качалися під поривами вітру. І там вдалині мчав потужний табун коней . Радка побачила себе вершницею на одному з диких мустангів . В своїх руках вона побачила лук зі стрілами , в на тілі відчула м'яку шкіру одягу та взуття

Я - Сайра , - встигла подумати дівчина.

А потім почула низький гортанний спів , наче бряцали мідні кімвали та під час бою було чути прадавній зойк . Навіть звідси , навіть крізь час.

Радка обернулась до одного зі своїх супутників .

Він усміхнувся їй

Риба. Петка

Петка зачитувалась романами Чеслави Львовом і чим глибше зачитувалась тим менше розуміла , що потрапила в халепу

Романи були дуже захопливі та цікаві. Вони затягували з першої сторінки . І Петка навіть незчулась , як почала в них просто тонути

Романи : фантастичні магічні мелодраматичні про кохання з тонким східним вайбом - уводили Петку все далі від реальності з власної планети у засвіти

Петка подорожувала на Марс та навіть такі планети , про які раніше навіть не чула.

Або вчилася розмовляти з рибами та плести магічні мережива , наче …наче це були ниті долі героїв та персонажів

Петка навчилась подумки літати в альтернативні світи і її було важко звідти витягнути

Поки одного разу не купила новий роман Чеслави Львової

І з першої сторінки поринула у певний ступор :

“ Трамвай ледь віруючи від напруження та руху металічними коліями , повільно їхав від зупинки до наступної зупинки. Нечутно відкривалися металічні двері і у вагон раптом вривався потік весняного свіжого повітря і заносив білу пелюсткові заметіль

І жінці - рибі нарешті стало здаватись , що у цих пелюсткових дюнах , що забралися у звичайному трамвайному вагоні , вона вже не риба , а чарівна весняна фея . Вона дмухала на ніжні білі пелюстки та вони розоіталися, танцюючи у вагоні в сонячному промінні що пробивалося крізь шибки, та тоді повільно та ніжно лягали на міцні плечі чоловіка у чорному пальті, що сидів перед нею

Мабуть йому стало цікаво , що за дивачка сидить у нього за спиною

І в якийсь момент він обернувся .

Дівчина - риба усміхнулась. 

На неї дивилися загадкові очі чоловіка - риби

На його обличчі була луска  як і в неї , але погляд такий сміливий та впевнений і трохи насмішкуатий …Він усміхнувся , побачивши обличчя  …Петки….”

Що? Петка була вражена. На неї наче повіяло тим справжнім диким весняним вітром напоєним ароматом вишневих та яблуневих пелюсток

Це повинно бути моє обличчя !

Щось всередині Петки кричало та танцювало. Це була

Сповнена захвату її душа

Я ! Я жінка - риба . Це мій трамвай !

Це ж моє життя!

Вона схопилась з ліжка. І незважаючи на те, що був вихідний і можна було скільки завгодно валятися у піжамі , Петка одягнулася та помчала у видавництво

Видавництво знаходилося в Центрі міста .

І трамваєм справа не обійшлася. Петці прийшлося їхати підземкою. І коли вагон виринав з підземного тунелю, вона бачила

Як там за вікном , наче білі хмари , пролітали білі крони дерев , обсипаних білими та рожевими пелюстками

Щось підхопило Петку , якась абсолютно нова ідея рухала тепер нею

Вона до останнього моменту на знала , що саме скаже у видавництві , розуміючи , що треба придумати щось вагоме , бо їй можуть на дати адреси чи номеру телефону письменниці.

Але Петка відчувала , що їй нагально потрібно з нею зустрітися
.

Але все виявилося зовсім не так

Коли Петка нарешті підійшла до будівлі видавництва , виявивши , що воно знаходиться у сучасному діловому центрі на одному з верхніх поверхів , рішення вже плекало її абсолютну певність у перемозі

Вона піднялась безшумним ліфтом та опинилась нарешті перед скляними дверима з табличкою. На табличці була лаконічна та елегантна назва видавництва

Це виявилося дуже модне видавництво , що спеціалізувалося на східній літературі , перекладах з китайської японської корейської , та переважно на східних жанрах

Петка попросилась сразу про прийом з самим головою видавництва , розуміючи що в звичайному відділі адресу їй не дадуть



Демони Демосу. Янг Едалт

Янг Едалт нарешті втратив відчуття часу

Вони з цією дикою малою йшли вже так довго, що він геть незчувсвся щодо існуючої реальності

Поки в один момент не помітив , що реальність змінилась

Стій , - покликав він дівчинку. Вона невдоволено обернулась
Що тобі?
То ..- так само невдоволено відповів Янг. - Ми ж вже не у місті. Я маю на увазі наше місто. Я вийшов зранку з дому. Зустрів тебе. Ти сказала , щоб я йшов за тобою. Ти шукаєш брата. А мені потрібно знайти дівчину Марго та вивести її з Гри . Ми йшли по вулиці. А потім пройшло декілька годин. Ми відпочивали та йшли далі.
І ..- мала була втомлена та насуплена. І Янгові стало раптом соромно за свою малодушність. Мала постійно йшла , випереджаючи його , уперто мовчала , іноді жувала бутерброди , навіть годувала його. І все наче чекала на щось , озираючи дорогу та прилеглі степові хащі . Звичайні , як бувають за містом. За будь яким містом

Напротив , Янг почував себе не комфортно серед цих диких безгомінних чагарників

Наче все чекав , що хтось може звідти нас них вийти , чи може там могла чатувати небезпека

Але дорога не змінювалась , навіть не завертала , година йшла за годиною , і небезпека ніяка не приходила їм на допомогу, щоб вивести з цього безгоміннного дикого місця , в якому здавалося не відчувалося жодного руху

Але на цей раз він не витримав

Мала все чогось чекала , нічого не відбувалося . Але Янг вирішив спитати :

На що ти постійно обертаєшся ? Когось чекаєш ?
Атож, - відповіла мала . Присіла зліва від дороги прямо під якимсь чагарником та занурилась у карту
Що? В тебе є карта? - Янг Едалт відчув , наче зараз не витримає та щось скаже цій малій . Щось таке , що їй може дуже не сподобатись . Бо він задовбався тупцяти за нею цією порожньою дорогою , що він взагалі не розуміє , куди і навіщо вони йдуть 
Карта ..Так , карта є, але нам треба чекати , поки нас самих не знайдуть
Хто ? - це вже було щось
Провідники …
Розкажи про провідників
Провідники у Грі. Або помічники. Вони повинні нас знайти на першому рівні Гри
Коли це станеться?
Та хто зна…- мала нарешті типу усміхнулась
А зв'язатися з ними можна , щоб швидше
Можна …Тільки я не дуже вмію. Ангел умів
Ангел ..- Янг Едалт все не він звикнути до дивного імені брата малої  . - Він справді Ангел ?
Він…Навряд чи…- мала усміхнулась . - Він був звичайним хлопцем.  Бешкетником та трохи хуліганом. Але хорошим. Мені потрібно його знайти . А ти?
Я прийшов через те, що два роки тому загинув мій друг. А потім став дзвонити на свій телефон.
Та ти що? - у малої від'їхала щелепа. - То він виявився живий

Янг дивився у дивні очі малої. І раптом відчув , як поза шкірою сипонуло морозом

Та хто зна…Але я теж тепер це хочу знати


Місто Сонця. Радка

Радка чи то вже тепер Сайра , дівчина ще сама не розібралася

Сиділа та уважно дивилась на арену чи той круглий майданчик , куди вийшли ігрові помічники чи Провідники перших рівнів , як їх називали .

Сама Радка тепер теж була Провідником . Але через те, що Ангел перебрався на вищі рівні , він був у неї поки що один

Наразі там відбувалося щось цікаве

Провідники стояли тепер у колі , але обличчям до амфітеатру а спиною до середини кімнати

Вони розвели руки в сторони та нарешті той , один дідуганів , що їй сподобались ще там - Дажбог - сказав тихо , але цілий амфітеатр почув - кілька тисяч людей сразу, наче його голос роздавався всередині. Йому навіть не прийшлося підвищувати голос

Це ми вас покликали . Кожен тепер має інформацію про себе та свою основну місію : вивести своїх людей.

І тоді вони почали називати імена королев королів та царів різних народів і деякі вставали та відповідали

І кожен говорив за свій народ

І нарешті вона почула тихе : Сайра …всередині , здавалося в самому серці

Вона так само як інші до неї встала та голосно відповіла

І на мить їй здалося , що велетень Велес знайшов її очі серед кількох тисяч та дивиться прямо на неї і навіть усміхнувся їй кутиком рота

Їй здалося що дідугани її пам'ятають. Її особисто. Ту дику та малу дівчину , що кілька днів мчала степом від симулякрів , бо була одна , а їх було кілька десятків і вона би все одно не подолала

А тоді раптом опинилася на вищому рівні . Це якраз і зробили вони

Радка тепер усміхнулась. Втім вона знала , що вони навряд чи бачили її чи пам'ятали насправді , але їй було приємно їх згадати

Вона знала , що вони тепер теж в Місті Сонця.

І допомагають так само іншим .


Коли Радка повернулась ввечері додому, вврніше до своєї невеличкої квартири , то раптом почула нарешті голос Ангела . Їй прийшлося зосередитись , щоб вийти з ним на звязок

Ангел, чую тебе , нарешті. Розкажи , що сталося.

Але на цей раз вона все побачила . А не тільки почула

Це був якийсь дім. Доволі міцний та затишний. У каміні палахкотіло вогнище . Але за столом вона побачила двох жінок

Ми вийшли з міста.  Зі мною вийшла королева. Їй теж потрібно потрапити в Місто Сонця. З нею помічниця .
Почула тебе прекрасно , Ангеле . Що ж , чим зможу допоможу. 



Психоделіка. Чеслава

Чеслава стояла навпроти вікна. І хоч жила у високому багатоквартирному сучасному будинку ,але знала , що там внизу на вулиці тепер весняні пелюсткові заметілі

Вона бачила звідси , зі свого сьомого поверху, білі хмарини вишень та яблунь

І хоча вітер був холодний та пронизував до кісток , але вона знала , що весна невідворотня

І Пасха …

Що вона відчувала перед цим дивовижним святом. Чомусь Пасха завжди була пов'язана з таємницею

Може тому, що коли в домі її дитинства пекли паски , то потрібно було сидіти тихо, навіть розмовляти забороняли.  І бавитись

А краще взагалі було піти.

От і тепер в її душі з'являвся спогад . Про Різдво ,коли вона почувала себе Колядою , що народжує Сонце

Пройшло кілька років. Але Чеславі здавалося, що пройшло кілька сотень років.

Вона знала , що чоловік давно народився . І народила його інша жінка.

І тепер вона почувала самотність та сум, коли дивилась на небо.

Тоді в її свідомості стали народжуватись інші почуття. Між ними тепер була молочна ріка . На одному березі стояла вона - маленька Чеслава Львова, що уявила себе письменницею , а на тому боці - він

Наче на небі безгомінна Вега , що між нею та Альтаїром проліг Чумацький Шлях , але так , що його й не перейти , ні перебрести

Чи знайде чабан свою заблудлу овечку ?- думала сумно Чеслава

А хіба сама вона не чабан , що розгубила власних героїв. Вони розбіглись по усьому світі . А вона тепер сушить голову ,як їх зібрати . І як знайти ту одну , що застрягла в пеклі , навіть в його найелітнішому кварталі

А ти хотіла стати деміургом без відповідальності ?- думала сама собі

Бути деміургом , - думала дівчина . - Це не просто. Боги не прощають такої самовпевненісті. Такої зрадливої віри в себе.

Вірити в себе?- Чеслава від душі розсміялася.

Це було занадто .

Вірити в себе, тобто в яку ідею? У власну підсвідомість чи свідомість чи безсвідоме

І як мало вона знала про тих , хто приходить після з підсвідомого , з тих прасвітів , що відкриваються неочікувано і бачать тебе потім так, наче ти маленька та роздягнена в їх на долонях, мала крихітка у величезному Всесвіті

А ти уявила себе деміургом …

Збирай тепер своїх овечок …Ти за них відповідаєш

Чеслава зітхнула. Але тепер на її губах була усмішка



Гра. Ангел

Вони вийшли з міста. Були там недовго, поки трохи відпочили.

Сам то Ангел , може , і не зайшов би в це місто на путі до іншого

Але Королева потребувала відпочинку

А тепер вони знову йшли довгими дорогами до Міста Сонця

Вчора , тільки вчора Ангел говорив з Радкою. Тепер вона не просто дівчина на ім'я Радка

І ім'я виявилося іншим і дівчина виявилась королевою кімерійців

Це дивовижно. Звичайно, він вчив у школі історію ( коли ж це було? ) але чи задумувався коли небудь про живу реальність : що ті кімерійці були справжні . Воїни. Жінки. Чоловіки. Що вони будували житла та розводили багаття у степах. Охороняли свої кордони та молились своїм богам

Ангел подивився на двох жінок, що повільно йшли попереду. Тепер він теж не спішив

Щось у цьому було. Королеви , а тепер і Радка виявилась королевою, вміють жити так- не поспішати , замислено замилуванно у свої сади та затишні кімнати

А він завжди кудись біг.

Ангел бачив , що тут не було садів. А там , у тому місті , де він ночував та спіткав Королеву , були сади

То навіщо ти вийшла з того міста та пішла за мною?- думав він. - Навіщо покинула свої сади та свої світлі затишні кімнати ?

Але знав, що відповідь йому теж не потрібна

Він тепер відчував всередині , наче все змінилося. І Королева і степ теж поступово змінюються

І це небо …

І він не хотів знати, чому Королева покинула свої сади

Йому насправді не було до цього діла

У неї свій путь . Він це відчував.

І тим більше, що за словами Радки , вони майже досягнули мети

Вони майже прийшли . Він і сам так відчував

Чи не забагато відчуттів ?- думав Ангел

Але  ввечері їм все одно прийшлося зупинитися . Вони так само розвели багаття.  Знайшли неподалік воду. Поставили варитись якусь незатійливу юшку.

І раптом Королева , що зрідка навіть показувала обличчя , заговорила

Я прокинулась одного ранку у Коринфі.
Що? У Коринфі?- Ангел незчувся від подиву. Він трохи вчив історію. - Коринф - давнє місто. Як ти можеш таке пам'ятати

Але Королева тільки розсміялася : Коли небудь ти зрозумієш. Що одного разу можна багато чого згадати. Такого, що навіть не думав про таке. І давні міста . І давніх царів. І богів. Таких, що тепер немає і згадки про них. Їх тільки Велика Мати знає по іменам. В ми - пам'ятаємо так мало. 
Коринф дійсно велике і давнє місто. Але й воно не було моєю колискою. От що я згадала. Що народилася у зовсім іншому місті. На острові. На дуже гарному затишному острові . А потім на кораблі мене привезли на Крит. Але як полонянку. Я була рабинею. В прекрасному палаці. Там жив цар. Його сини та донька.
Але ж я тоді була просто дитина. Хіба я знала , що рабиням не можна кохати царських синів.
Тоді мене продали в інше місто. Я знову пливла на кораблі. Хто зна скільки тисячоліть я жила в Коринфі , поки прокинулась одного ранку та зрозуміла , що ці давні міста - колиски цивілізацій культури філософії та древніх богів існують самі по собі . Поза часом та простором. Ці місця мають свою свідомість.  А ми …Хто зна , що ми таке в них.
Я прокинулась від того, що почула як дихає древня земля. Що вона вміє говорити . Але чи з нами? З вітром. З небом. З зірками. З прадавніми космічними богами. А я стояла на міській стіні , вслухалася в мову Великої Матері - Всесвіту- та виявилося що просто підслухала їх правісну мову 

Ангел відчув що поза шкірою сипонуло морозом

І що було далі?
Далі? Я довго слухала , поки наважилась сказати й своє слово. Знаєш , типу вплести свою коротеньку куцу убогу молитву в шепіт Всесвіту .

Королева усміхнулась.

Як гадаєш , вони почули?

Ангел завмер і навіть дихати перестав


Місто Сонця. Радка

Вона так само прокидалась у своїй маленькій квартирі

Так само за вікном мерехтів над сучасний мегаполіс - Місто Сонця

Футуристичне та химерне . Хто зна, чи не існувало воно лише в її уяві

Але як же ці мільйони людей, що снували вулицями. Що теж прийшли з Гри

Радка тепер трохи відпочивала.  Частіше стала зв'язуватися з Ангелом , за деякими певними знаками вона зрозуміла , що Ангел вони майже добралися до Міста Сонця

І коли він буде тут, - думала Радка, - я отримаю нове завдання

Або мене візьмуть на іншу роботу

Їй так хотілося працювати у якомусь стильному місці. Де б було небагато людей. Високі білі будівлі, підстрижені галявини і мінімалістичні сади каміння , білі бордюри та тиша. Лише у кронах дерев би хай тихо шепотів вітер

Вона би почула

Хай би була якась лабораторія чи наукова бібліотека чи якийсь закритий Центр обсерваторія …

Такі мрії…

Але одного вечора їй подзвонили.  Це було тим більше дивовижно, що вона не мала у Місті знайомих чи друзів , які могли би їй подзвонити

Вона відповіла і раптом почула чоловічий голос

Я би хотів з вами зустрітися.

Голос був напрочуд приємний і Радка погодилась , відчуваючи , що у чоловіка інтерес якийсь вищий, що не мав відношення до особистого

Та й що могло бути особистого у неї з поки що незнайомим чоловіком .

Він сказав , що може приїхати прямо зараз куди вона скаже. Радка була вільна. І погодилась зустрітись ледь не у Центрі міста

Швидко й добралась та знайшла кав'ярню. Там було затишно.  І атмосфера була дивна.

Радка такого давно не бачила. Вона вже звикла до хай теку та над швидкостей , а тут раптом побачила теплі дерев'яні меблі , елегантність і сповільненні темп працівників. І музика . Якась на така , як вона часто чула у місті у громадських містах чи установах , де завжди грала трохи розслаблююча музика, щоб відвідувачі заспокоювались …

Ні, це була інша музика. Вона такої ніколи не чула .

Чоловік дійсно виявився доволі приємним хоча й старшим . Одягнений навіть не футуристично , він присів за столик та замовив каву

Потім сам почав розмову

Я дещо чув про вас, шановна . Ви - Сайра. 
Так, але тепер у мене інше ім'я . Мене звуть Радка.  Я до нього вже звикла. А от до імені Сайра ніяк не можу звикнути.

І тоді вона почула його історію. Він не став ходити навколо .

Справа в тому, що я чув наче ви ведете Королеву …
Радка трохи насторожилась. На те, щоб інформація була така вже таємна , але разом з тим вона нікому не розповідала про Королеву. 

Не тривожтесь , я просто вас чув. І вирішив вас знайти. Тому що я особисто знаю Королеву і зацікавлений в тому , щоб вона неушкодженою потрапила у Місто Сонця. 
Радка поки що не знала , що думати.

Все це могло бути саме так. Але що вона сама знала про Королеву

Я не дуже певна, що зможу вам допомогти. Я веду не Королеву. А скоріше її провожатого . Я опікуюсь іншою людиною . Просто вони йдуть разом. І мабуть скоро будуть у місті.
Я би хотів з нею зустрітися - сказав чоловік. 

Щось таке Радка й чекала .

Я знав Королеву завжди. Скільки себе пам'ятаю. Ми зустрілися на Криті. Є такий острів. Вона завжди була Королева. А я тоді був зовсім інший.

Більше він нічого не сказав.

Що ж, - відповіла Радка. - Якщо ви скажете своє ім'я ,  то може я їй передам. Я не знаю, що вона скаже
Моє ім'я - Дмитрий. Вона повинна згадати.

На цьому важливе частина розмови була закінчена . І вони ще якийсь час просто розмовляли про Місто Сонця та життя у ньому. Пили каву.  Про Королеву більше говорити не стали.



Демони Демосу

Потім вони знову йшли і мала раптом видобула з своєї торби якийсь бутерброд , половину простягнула Янгу та решту почала жувати сама.

Янг тепер відчував до малої більше довіри. Придивився. У неї було розумне обличчя та розумні очі. Хоча одяг і не дорогий та було видно загальне виховання та певну дитячу скромність

Наразі Янг сам тепер став задумуватися , а що як він не знайде свого друга , історія якого наче б вилетіла з голови. Але ні, він його не забув.

Хіба можна таке забути?

Він став думати, чи побачить його ще. У це було начеб то складно повірити. Адже сам бачив , як той загинув. І йому було тепер так прикро та важко на душі.

Але мала навряд чи здогадувалась про його почуття та думки …

В якийсь момент вони зупинились прямо посеред дороги. І задумались. Вірніше , задумалась мала. А Янг стояв , зігнувшись у попереку , схилившись обличчям в асфальт та прагнув розглянути у переплетінні асфальтових тріщин хоч якийсь натяк на те, куди їм далі йти.

Потім вони почули голоси:

Ну то ви збираєтесь так стояти чи все таки познайомимось

Янг обернувся за спину. І побачив двох людей. Вони були незвичайні. По перше, вищі на голову самого Янга , а він був доволі рослим юнаком , навіть жінка - висока та атлетичної статури з відкритим ясним обличчям та веселим як на диво поглядом  , ніби це вона кепкувала над ними , що вони заблукали як діти, що вони розгублені та не знають , куди їм рухатись

Але поруч стояв такий самий , просто викапаний , велетень . І Янг подумав, що вони брат та сестра

Так і є, - роздався бас чоловіка. - Ми- ваші провідники. Я Атрей. А це моя сестра Атрейя

Тоді Янг засміявся :

Тоді все ясно…
Що це тобі , хлопче, ясно ?- спитав Атрей , але якось наразі не дуже вдоволено

Тоді з- за спини Янга виступила мала та сказала :

Мій друг жартує. Ми давно вас чекали
Вибачте, мабуть просто перенервував. Мені ясно , чому ви так чудернацькі одягнені , наче з фільму Конан - варвар .
А що не так?- весело спитав Атрей
Ну я таке тільки в музеї бачив : одяг зі шкіри , списи та щити і сандалі …
А, в цьому сенсі…Ну це щоб цікавіше було . І щоб ніхто не думав, що тут все несерйозно . Якщо що : спис гострий , щит - калений. А у Атрейї ще є стріли з залізними наконечниками. Ми ж з прадавнього кочового племені
Тільки я давно не стріляла, ,- весело додала Атрейя. - Може втратила навик потрапляти куди треба. 
Тобто ?- не повірив Янг
Може , всі стріли відправились у Чумацький Шлях - засміялась Атрейя
А,  це жарт такий …- з полегшення зітхнув Янг. Він зрозумів, що зброя в брата й сестри справжня , але не для війни , а скоріше для ідентифікації історичної доби

Тоді Атрей пішов по дорозі так спокійно, в Атрейя теж відправилась слідом , легко переступаючи своїми ногами у шкіряних сандалях  . За її плечами дійсно був колчан зі стрілами

Янг та мала якийсь час просто дивились їм услід , поки Атрейя не обернулась

Вам краще все таки піти за нами. Ми вас поведемо. Але не понесемо

Янг та мала перезирнулись та ступили услід за провідниками. По тій самій дорозі.

Проте Янг в душі відчув щось типу полегшення: хоч щось почало відбуватися. Зміна ситуації все таки…






Петка. Риба
Коли ж Петка нарешті потрапила в кабінет редактора, було вже за полудень.

Редактор ,  уважний інтелігентного вигляду статечний чоловік з розумними очима, спокійно вдивлявся в Петку. А вона поки що мовчала. 

Не могла так сразу зібратись з думками. Очевидно, він це і так зрозумів, бо просто чекав, поки вона сама щось скаже.

Кабінет бус світлий та затишний, витриманий у спокійних тонах,  і Петка відчула себе комфортно та невимушено і думка її попливла, як риба у холодному чистому потоці,  дарма, що сама Петка теж виглядала як риба.

Наразі якраз на це редактор не звернув жодної уваги.

Петка розкрила рот і думка понесла її в чисте поле абстракцій та зневіри.

Вибачте, що турбую. Справа у тому, що я поклонниця таланту письменниці Чеслави Львової. Тобто , взагалі просто фанатка.
Редактор підняв одну брову. Тоді Петка засумнівалася в успіху свого візиту.

Ви повинні мене правильно зрозуміти. Справа як раз у новій книзі Чеслави Львової.
І Петка розгорнула перед редактором примірник нового роману Чеслави Львової.

Тоді редактор підняв другу брову. І на мить Петка замислилась: як це у нього виходить. Але думка була напрочуд інфантильна.

Ви самі письменниця? - раптом спитав редактор.
Що? О, ні.  Зовсім ні…- наразі Петка все таки здивувалась останньому , бо ще не встигла додумати думку про міміку редактора.
Шкода,  нам потрібні нові письменники. Цікаві твори і теми. Нам потрібні молоді талановиті і перспективні автори. Невже ви самі ніколи не пробували писати?
Ні…- в цей момент Петка замислилась. Отакої. Ні, вона тільки читала. зачитувалась романами Чеслави Львової і нарешті в отанньому романі знайшла сама себе. І чоловіка - рибу. Це була поки що її єдина ниточка.
Ви знаєте, я взагалі щодо іншого питання. Мені соромно, але воно трохи особисте. Я щодо нового роману Чеслави Львової.  В ньому написано про мене.
Я би дуже хотіла , якщо можна, зустрітися з нею та поговорити.

В цей момент обличчя редактора раптом зачинилося. Так буває. Ніби він зсередини заблокував власні емоції щодо неї та усього, що вона тут говоритиме.

Петці стало незатишно. Але вона набралася хоробрості та продовжила.

Я знаю, що мабуть ви не дасте мені її адреси чи  номеру телефону, але може хоча би скажете, де би я могла її зустріти.  Тут в редакції чи можливо десь на офіційному заході. Може якась презентація чи автограф-  сесія.

Редактор наразі трохи відтанув та нарешті сказав:

 Справа в тому, що з Чеславою Львовою ми працюємо дистанційно. Це наша простійна авторка, тому не виникає так часто потреби у особистих візитах.  Але щодо акцій чи офіційних заходів, вам треба уважно слідкувати за  її сторінкою на ФС. Можливо в одному з магазинів щось таке і відбуватиметься.

Петка з відчаєм дивилася на редактора. Звичайно , ця думка прийшла їй в голову не  остання. Але вона не вважала, що може написати письменниці в ФС . Наразі , редактор встав та Петка зрозуміла, що пора йти.

Вийшовши з редакції, вона озирнулася навколо та раптом побачила веселу гамірну вулицю,  двері кав*ярень та повільно направилась в одну з них.

Поки йшла, видобула з кишені телефон та вікдкрила ФС.  знайшла сторінку письменниці. Гарне відкрите обличчя,  осяйні очі та усмішка.  Темне волосся, скромна темна , але очевидно,  дорога сукня.

Вже у кав*ярні Петка уважно передивилася усі пости на сторінці. Жодного щодо публічних акцій чи зустрічей письменниці з шанувальниками.

Це було так прикро,  подумала Петка, куснувши смачний синабон з корицею та запивши запашним м*яким та ніжним капучіно.

Від задоволення Петка закрила очі. Але перед очима побачила мужнє та прекрасне обличчя чоловіка -риби, який обернувся до неї у трамваї та так ліскаво й ніжно усміхнувся, ніби знав її особисто все життя,  ніби тільки він знав усю її печаль та відчай.

Потім відкрила очі і побачила сама себе у кав*ярні саму за столиком з телефоном у руці.

Може, він теж мене шукає,  - подумала вона. І рішуче стала набирати повідомлення.

Це було ризиковано. Її могли сприйняти за  навіжену. Але іншого виходу не було.


Демони Демосу

Атрей йшов доволі швидко. Навіть Атрейя за ним ледь встигала.  Що вже казати про малу,  яка вже бігла ледь не підтюпцем.

Янг йшов швидко, але все одно виходило важко. Він відсапувався та поглядав на важку спину Атре попереду.

Нарешті Янг не витримав:

 Ей,  Атрей! Ти бачиш, що мала ледь встигає.
Так, бачу, - відповів Атрей але навіть не обернувся.
То може зробимо зупинку та відпочинимо.
Може…

Наразі Атрей продовжував свій путь,  навіть не сповільнивши ходи.

Атрейя, ей…

Жінка обернулась.

Я все розумію, але якщо засвітло хочете потрапити на Перший,  то прийдеться спішити. Тут все одно немає місця для нічліга…

Тоді Янг усвідомив, що по суті Гра почалася для нього. Що скоро вони потраплять на Перший.

А що там на Першому? - тихо спитав він. Але Атрейя його почула..

Там місто.  Здається звичайним.  Але то оманливе враження.  Воно не зовсім звичне.  треба бути уважним та до усього придивлятися.  прислухатися . І мовчати. Інакше не почуєш нічого крім власної балаканини.

Ясно, - чомусь Янг відчув полегшення. - Я шукаю. свого друга. І ще одну дівчину - Марго.
о, Марго.  То ти за нею прийшов? Що ж,  спробуй. Кажуть , вивести Марго не так просто.
Чому? Та хто зна. Кажуть, вона прив*язана до міста.  Кажуть , вона типу ментального вузла пам*яті.
То вона сама не хоче, чи що? Мені сказано: вывести Марго.
Сам побачиш.  Вона теж не зовсім звичайна дівчина. хто зна,  може й сама не хоче.

Мала , що невільно прислухалась до розмови,  спитала ;

А мій брат - Ангел…

Атрейя уважно подивилась на малу.

А тобі буде доволі складно. Бо твій брат вже  на останньому рівні. Ти підеш сама? Там доволі небезпечно

Янг подивився на малу. Відчув, як всередині розливається тепла калюжа. Мала ледь не заплакала.

Ні, вона зі мною.
Атрейя кивнула.  Нарешті вони побачили незадоволене обличчя Атрейя.

Раптом він обернувся та показав рукою кудись вперед. Там піднімалися промислові будівлі та тонкий вельон смогу.

Янг закрокував веселіше.  Підморгнувши малій.  - Як тебе звати ? -  вирішив спитати він.

 Клара..
Що ж , приємно.



Психоделіка. Чеслава

По кількох днях після Пасхи Чеслава сиділа в себе вдома.

Писати не хотілось, тому вона просто пила каву, тупилась у вікно на паркан біля протилежного будинку, чекала , поки на деревах з’являться листочки чи просто щось згадувала…

Ловила себе на думці , що менше хотілося згадувати власних героїнь …

Хай живуть своїм життям. У неї всередині народжувалась певність у тому, що кінець кінцем все буде добре. Так повинно бути

Ми подорослішали. І , може, готові до власного путі.

Ця думка заспокоювала. Може, я теж просто героїня. В дитинстві вона обожнювала Єфремова. З іменем цього письменника були пов’язані таємниці, його ім'я вимовляли тільки пошепки. То що там …

Чеслава читала його книги. Про Таїс . І лікаря. І про Торманс.

Звичайно, там були ідеї та теми , що розбігалися з загальною ідеологією країни в якій вона народилась. Але це були глибокі філософські речі і знання ті тоді були не доступні. Не те що зараз.

Вона була дитина , але відчувала певний душевний трепет , коли говорилось про філософію чи релігію чи йогу

А тепер всі підряд блукають язиками. Всі кому не лінь.

Але справа не в тому. Чи відчувала сама Чеслава себе героїнею.

Мабуть …Може, Таїс? Жінка - афінянка, що вміла відчувати глибину мудрість і силу природи і древніх учень.

Чи чути , що шепочуть води Егейського моря, під якими лежить древня Мінойська цивілізація


Що значить бути героїнею? Не авторкою , не деміургом…

Хтось наче переписав твою власну психіку матрицю долі вклавши в тебе свою ідею й замисел

І ти танцюєш під нечутну музику Всесвіту , ніби твій мозок не комп'ютер , ні , а чудесний музикальний інструмент , пов'язаний невидимими струнами з космосом та хтось там тихенько торкається тих струн та грає свою мелодію . І ти танцюєш. Як Таїс. На коні рідкісної породи , оголена на древньому симпозіумі , танцюєш танець амазонки. Вершниці. Стрільця з колчаном за спиною.

Хто це написав? Хто це тепер читає в її власному серці? Хто пише за неї долю тепер вже її героїнь?

Але коли прозвучав телефонний дзвінок, Чеслава раптом повернулась в реальність

У слухавці роздався голос Оріянни.

Нам потрібно зустрітися і поговорити

Більше вона нічого не сказала . Тільки  призначила час.

Та сама кав'ярня. Її назву не треба було говорити вголос.

Ну ладно, Іфігенія , яку відправили у ссилку, - сказала сама до себе Чеслава. - Збирайся та йди по каву

Через годину вона вже заходила кав'ярні

Оріянна сиділа за столиком. У гарній сукні. Довгій та елегантній

З своїми незмінними кільцями на пальцях.

Чеслава побачила стривожений вираз обличчя Оріянни та зрозуміла , що розмова теж буде тривожна

Оріянна наразі подивилась в очі Чеславі та просто спитала :

Хто такий Лютомисл?


Демони Демосу

Через годину вони вже входили в місто.

На першому ж перехресті побачили групу чоловіків поруч з групою позашляховиків

Їх суворі обличчя розгладились, коли вони побачили хлопця з малою

Вони не стали підходити в просто здалеку спитали :

Хто ви такі?

Янг знав таких людей. Хто зна, хто вони. Стоять , щось охороняють

Я - Янг . А це - моя сестра Клара .
А прийшли навіщо?
Нам потрібно пройти далі.
А, з чим прийшли
Нічого в нас немає.
З чим прийшли з тим і підете.

Янг та Клара вже минули заставу , почули спиною , як роздався голосний регіт

Янг подумав, що можна було спитати про Марго.

Але не став зупинятись. В принципі він був не проти. Не збирався брати важкого в голову чи руки

Підемо так, з чим прийшли…- подумки усміхнувся він. - Голі й босі, як немовля

В цьому щось було.

Клара мовчала.

Де Провідники?
Не знаю. Кудись поділись. Привели нас та пішли.
А потім що?
Коли вийдемо звідси, нас зустрінуть інші Провідники

Передмістя закінчилося і перед їх очима простягалися вулиці. Звичайні , як в усякому такому місті. На вулицях було чисто , але нікого не було видно

Але через пів години вони раптом вийшли на освітлену гамірну вулицю з живим авто рухом магазинами та кав'ярнями

Давай зайдемо в одну. Я хочу чаю з круасаном.
Ходімо, - Янг подумки обізвав себе ідіотом, бо міг би й сам запросити малу в кав'ярню.

В кав'ярні було затишно тепло пахло молоком кавою та випічкою. Мала вибрала найбільший шоколадний круасан, дочекалась свого молочного коктейлю й з задоволеним обличчям пішла до столика

Сам Янг взяв лаконічне американо . Та стояв , споглядаючи симпатичну дівчину бариста.

Спитати чи не спитати, - подумав хлопець.

Е, у вас тут дуже затишно. Наташа так?- прочитав він на бейджику. Дівчина навіть не підняла голови у відповідь але кивнула. - Як нам знайти дівчину на ім'я Марго?

Тоді нарешті побачив уважний кароокий погляд і ясну усмішку.

Марго в нас королева. Її всі знають.
Отакої…- подумав Янг. Йому ще не приходилось мати справу з королевами
В якому сенсі?- спитав . - Королева?
В прямому. Вам ,- Наташа визирнула з за його плеча на малу , що у захваті жувала булку вже по самі вуха вимазана в шоколад, але на її обличчі було написане таке щастя, що Янг тільки усміхнувся. - Вам …
Е..Це моя сестра.
Ясно. - Усміхнулась самими очима Наташа. - Вам потрібно в інший квартал. Знайдете там котедж. Один з них Марго. Може там вже когось спитаєте. Це недалеко звідси
Дякую, - Янг пошкодував про те, що їм з Кларою потрібно було йти. В дівчина на прощання налила малій ще капучіно безкоштовно. Клара почервоніла . Вони вийшли з кав'ярні та спитавши у першого ліпшого підлітка, де той квартал , пішли пішки у тому напрямку.

Місто захоплювало. Своєю прямолінійною логікою та суворим прагматизмом. Здавалося, що тут не було нічого зайвого. Ніякої зайвої архітектури , що уводило би думку з цієї землі кудись інде, не було за що оку зачепитись

Але нарешті вони дістались потрібного  кварталу .

Психоделіка. Чеслава

Коли Оріянна вимовила це ім'я , Чеслава наче прокинулась від довгого сну.

Вона згадала його , наче з минулого життя .

Вона не пам'ятала ні його обличчя ні того, що їх з ним пов'язувало. Згадала тільки листи. Довгі. Печальні. Листи сповнені відчаю та ненависті.

Він тебе ненавидів. - Оріянна продовжувала небезпечно дивитись в очі Чеславі.

Ненавидіти? За що?

Тільки й зуміла спитати.

Він не простий чоловік. Щось типу відаючого.

Чаклун?- похоловши всередині спитала Чеслава

Та ні, не чаклун. Відаючий…Але ти зачепила його самолюбство. Він вважав себе великим цабе. А ти для нього була  дитина. Невіглас. І раптом ти почала писати такі речі. Тому він поміняв тебе місцями з іншою дівчиною.

Що? Я це не я?

Ти це не ти. І навіть не я. - Оріянна розсміялася. - Хоча моя історія у цій історії на менш захоплива. Ти - інша дівчина.

Хіба можна помінятись з кимось місцями?

Чеслава дивилась у незмигний погляд Оріянни.

Тобто я не деміург. Я теж героїня. Все таки.

Ні, ти сильна героїня. Ти змогла вийти за межі власного літературного Я. Замислу творця.

І у тебе був потенціал власної долі і путі. Але ж той чоловік - Лютомисл. Він не дозволив.

І поки в філіжанках вистигала кава , Чеслава думала :

Лютомисл не мій Творець.

Оріянна знову усміхнулась. Кільця на її пальцях таємниче поблискували.

Насправді , я прийшла тобі допомогти. Прийшла з іншої доби. З іншої країни. Через те, що колись ти читала мої книги.

Які книги?

Оріянна загадково дивилась крізь серпанок переломлених променів відзеркалених від усіх полірованих поверхонь

Ти не згадаєш. Але головне, що я пам'ятаю. Я була могутньою жінкою . Але з часом також все забула. Як ти …

А може з часом з нами усіма так трапляється

То що робити з Лютомислом?
Він не заспокоїться , - відповіла Оріянна.

Але ти сама заспокойся. Тепер все буде добре.



Риба. Петка

Ввечері Петка вже повернулась додому.

І поки переодягалась , все таки включила домашній комп'ютер та зазирнула на сторінку ФС

І раптом побачила повідомлення.

Відкрила і дійсно , повідомлення було в особистих від самої Чеслави Львової


Серце Петки ледь не вистрибнуло з грудей.

Письменниця сама запропонувала зустріч.

В кав'ярні в центрі. Петка усміхнулась. Назва кав'ярні була та сама , в якій сама Петка ранком пила каву після невдалої спроби в редакції.

В улюбленій піжамі Петка сіла та включила улюблений серіал

Вранці прокинулась о п'ятій годині. І зрозуміла, що більше не засне.

В процесі