Мости

  Остання збірка оповідань Стівена Кінга «Темрява, як ви любите» починається з історії двох талановитих хлопів. Вони дружили з дитинства, створили невеличкий бізнес у своєму провінційному містечку, захоплювались – один малюванням, інший літературою, досягнувши сорока зрозуміли, що колишні мрії про успіх та визнання стали здобиччю минулого. А потім хлопи під час грози у лісі рятують жінку, що втратила свідомість. Жінка виявляється іншопланетянкою. З’являється ще один прибулець, дякує чоловікам, передрікає людській цивілізації загибель, бо «коли інтелект випереджає емоційну стабільність, це завжди лише питання часу», і дарує друзям можливість розкрити їхні таланти. Деякі люди мають дар, каже істота, але його втіленню заважає шум у головах, безглузді та навіть небезпечні думки. Чоловіки досягають вершин слави і помирають, так нікому і не розповівши, що з ними сталось. Син письменника після смерті батька знаходить татові нотатки, їде до хатини у лісі, бачить там залишений прибульцем футляр, який хлопи колись відкрили і вдихнули субстанцію, що звільнила їхні творчі здібності. Потайки син письменника завжди мріяв перевершити батька у літературі, а ще більше хотів стати відомим музикантом. Він намагається відкрити футляр, та «нічого не може дати вам того, чого у вас немає». Він знає, що повернеться до свого життя, що біль від нездійсненного мине. «Це нормально – хотіти того, чого не можеш мати. Ти вчишся із цим жити». Так він каже собі, і загалом він в це вірить.
  Закривши книгу я подумав - мені пощастило. Зачарований словами та музикою, ідеями, що розхитують світ, я навіть не гадав, що колись зможу вийти на сцену або здивую когось своїми текстами. Мені просто хотілось бути трохи ближче до людей, які власною творчістю докорінно змінили моє життя. І сьогодні я не шкодую за незіграними стадіонними концертами та неотриманими літературними преміями. Думаючи про свої досягнення (хоча про які досягнення можна казати зараз, коли Інтернет готовий луснути від будь-чого на будь-який смак), я й досі дивуюсь, що спромігся зробити хоч щось. Важливим є інше. Слова, які я читаю або пишу, музика в навушниках чи з-під пальців, лекції та неочікувані розмови посеред вулиці, усі ці татуювання, логотипи на футболках, перстні та ланцюги – то є маленькі мости. Мости, які з’єднують сьогоднішнього хлопа з хлопцем з минулого. У того підлітка не було свободи, грошей, досвіду, статусу, були лише свіжість та жага. Ці мости ведуть від існування до життя. І цього майже достатньо.