Застiлля

        Маленька кухня на околиці розбитого війною села тоне в сизому тютюновому диму, пахощах підступного домашнього спотикача та ароматі смаженого м’яса. За столом сидять двоє: Петро, чоловік у розстебнутій на грудях сорочці, з-під якої густо стирчить кучеряве волосся, та Богдан, лисий як коліно, у старому весільному піджаку поверх тільняшки. Десь далеко чуються вибухи.
- Гарний кабанчик був мій Борька, - уважно роздивляється наштрикнутий на виделку шматок свіжини Петро. - Вмів рахувати до п’яти.
- Кабанчик вмів рахувати до п’яти? Ой, не тринди.
- Ось тобі хрест! - присягається приятель, але не хреститься, - Я його запитую: «Скільки голів вчора київське «Динамо» в єврокубках пропустило?», а він мені рохкає: «рох-рох-рох». Себто тричі суперники нам забили.
- Підставляй гранчак, я нам остачу спотикача розіллю.
- Потім цікавлюся: «А скільки «Динамо» голів забило у відповідь?» Мовчить кнур Борька, наче помиїв у рота набрав. Знає, що знову програли 0:3. 
- Куме, коли вже спотикач закінчився, може твій славетний первак роздушимо?
   Господар ловить прозорий натяк на льоту. Дістає з-під столу чималий бутель чистого, наче сльоза цнотливої черниці, самогону, дбайливо заткнутого кукурудзяним качаном. Продовжує незлим тихим словом поминати кабанчика.
- А скільки, питаю, любий кабанчику, в мене кум Богдан позичив грошей? Він у відповідь «рох-рох-рох-рох-рох». Правильно, кажу, п’ять тисяч гривень. Через який час обіцяв повернути? «Рох» - через рік. А скільки років минуло? «Рох-рох-рох» - три роки.
- Тобі по вінця лити? Не проллєш?   
- Коли я алкоголь проливав? Це ж не вода. Рука не затремтить.
   За вікном бабахнуло! Шибки стурбовано здригнулися. Десь у дворі істерично заґоґотів довгошиїй оркестр гусей.
- Чуєш, Петре? - Богдан примружує одне око, розглядаючи заповітну рідину в стакані. - Снаряди лягають усе ближче. Скоро рознесуть твою дубову шафу. А вона, між іншим, пережила дві імперії і три мої розлучення.
- Не рознесуть, - спокійно констатує Петро, закидаючи в рот шматок математика Борьки. - Шафа заговорена. Її мій дід облив святою водою і змазав освяченим дьогтем у сорок п'ятому. До речі, ти помітив, що вибухи сьогодні якісь... неритмічні? Може, й на тому боці фронту горілочку цмулять? 
- М’ясо гірчицею помастити?
- Помасти.
   На околиці села вчергове гупає.
- За рікою вибухнуло, - висновує Петро. – В мене там далека родичка живе – баба Маня. 
- Марійка Свириденко?
- Ага.
- Побійся Бога, куме. Баба Маня позаминулої осені померла.
- Не може бути! На кпини мене береш?
- Хіба з таким жартують?
- Заприсягнися!
- Та бодай мені всратися, а поруч води підмитися не було! – хрестить Богдан пузо шматком м’яса на виделці. - Ти саме у відрядженні був. От і проґавив похорон.
- Земля бабі Мані пухом.
   Обидва випивають гранчаки до дна, не чокаючись. Богдан поквапом наливає ще.   
   Знову бабахає. Цього разу значно ближче. Кілька шматків штукатурки із дранкою відвалюється зі стін. На стелі тремтить засрана мухами лампочка у 50 ватт, здригається згадана вище дубова шафа, склопакети у вікнах перелякано бряжчать у ритмі боса-нови.    
- Маринованими грибочками закусуй, Богдане. Сам збирав у сосновому гаю. Та чого ти занюхуєш опеньком? Їж його! Отак вже краще. А то як дитина, їй Богу.
- Ти, куме, про сосновий гай згадав, - довго ганяє ротом слизький грибочок гість, намагаючись зловити зубами. Зрештою ковтає підступного опенька цілим. 
- Ну згадав, то й що?
- Я замолоду там гуляв із Оленкою - дівчиною із сусіднього села.
- З Андріящівки?
- Та ні, з Грицинівки. Ох, і справна дівка була: коса до сраки, очі смарагдові - як два ставки, що поросли ряскою. А груди … груди … - чоловік силується вигадати романтичне порівняння, але не знаходить у макітрі нічого підходящого, - Словом, груди, вони і є груди. Кохала мене страшно! Вона потім виїхала кудись на сорок років. А торік приїздила.
- Знову сосновим гаєм гуляли?
- Та де там! Змарніла, постаріла. Таку хіба до льоху запрошувати - аби навпомацки любитися у цілковитій темряві. Я ще м’яска візьму?
- Та бери, бери, чого соромишся, наче нерідний? А сам ти не постарів?
- Дивлюсь на себе у дзеркало - молодик молодиком. А зустріну однокласників, вони усі древні, як лайно мамонта, зморшкуваті, наче абрикоси, котрі три дні на сонці пролежали.
- По-правді, ми з тобою – теж сухофрукти.
- Може й так. Але оті прогулянки сосновим гаєм пам’ятаю, наче це щойно було.      
- Ну, за кохання!
   Знову осушують гранчаки, не чокаючись. 
   Нестерпно гучно вибухає, наче епіцентр - у кімнаті. Стіни здригаються. Усі меблі й речі відриваються від підлоги, наче у космічній невагомості. У повітрі качан кукурудзи покидає горловину бутеля, тара із самогоном робить потрійне сальто, і наповнює порожні гранчаки, котрі ширяють поруч, ніби нахабні горобці. Після чого качан знову закупорює бутель. Петро з Богданом на табуретах здіймаються у повітря, плавно опускаються на підлогу, і їм до рук, наче паперові літачки, плавно пікірують наповнені стакани горілки. Усе на кухні повертається на свої місця.
   Чоловіки випивають до дна, не чокаючись.
- Душно тут, Богдане.
- Прогуляємося, Петре?
   Вони відправляються на подвір’я, чимчикують грядками городини. Завиграшки переступивши низенький паркан, виходять у зелене, уквітчане синіми волошками поле. Небо чисте. Вибухів більше не чутно. До них приєднується старенька, усміхнена жінка.
- Добридень, соколики!
- Добридень, баба Маня! – відповідають ті дуетом.
- О, Борька, і ти тут? – дивується Петро, погладжуючи кабана по товстій рожевій шиї. – Скажи-но, любий кабанчику, скільки в мене кум Богдан позичив грошей?
- «Рох-рох-рох-рох-рох», - чемно відповідає здібний кнур.
- Правильно, п’ять тисяч гривень. А коли поверне?
   Борька красномовно мовчить.
- Не поверне? То й нехай. Треба вчитися прощати боржникам нашим, аби і нам простили наші борги.
   Так вони і йдуть полем вчотирьох, аж поки не тануть за виднокраєм. 


Усі мої твори за цим посиланням: https://poembook.ru/orfei22