Справжнiй майстер свого дiла

I
 
    Любомир розплющив очі, але світ навколо не поспішав виявляти себе, застрягши десь між каламутною дрімотою та нечіткою реальністю. Замість будильника на плечі вже сидів крук Пророк, який обережно але наполегливо клював господаря у тім’я. 
- Квиток тримай. Он твій трамвай, - авторитетно прохрипів птах, явно цитуючи невидану збірку якогось постмодерністського поета, котрий застряг у текстуальному лімбі.
   Любомир зітхнув. Узяв з пташиного клюву квиток, який пернатий помічник щоранку літав купувати у депо. Потягнувся до тумбочки й насипав у блюдечко Пророку його улюблений сніданок - сушені метафори вперемішку з насінням соняшника та літературними тропами. Крук вибірково клюнув одну гіперболу й задоволено стріпнув крилами.
- Сьогодні не спізнюся на роботу, - солодко потягнувся у ліжку Любомир.
- КазКАР! - піддав почуте сумніву досвідчений крук.
- Облиш кепкувати! Мій конкурент Павло Войніч ще пізніше відчиняє своє бюро, бо, між нами, той бевзь великий любитель перехилити чарку за сніданком.
- ПлітКАР! - осудливо резюмував птах, ковтаючи сонях, і заїдаючи його дрібною алегорією.    
- Що у кінці дня на вечерю нам приготуєш?
- МаКАРони, КАРтоплю.
- Одне й те саме щодня!
- КАРма!
- Сусіда щось не чути.
- У ліКАРні.
- Що з ним?
- СКАРлатина.
   Почувся далекий гудок транспортного плавїздзасобу. Любомир, забувши про такі тривіальні речі, як штани чи закони термодинаміки, вискочив з дому в чому був - в білий сімейних трусах у великий червоний горошок. Повітря на вулиці пахло втраченим часом і кавою. Прямо біля під’їзду, ігноруючи відсутність річки, погойдувався на асфальтових хвилях річковий трамвай.
   Любомир застрибнув усередину, відшукав свою приватну каюту й зачинився на три оберти клацаючого замка. Центром кімнати був високотехнологічний унітаз, який явно мав вищу освіту з філософії, бо з його порцелянових надр пролунало: «Відпусти усе, що тримаєш в собі. Ти приходиш сюди із внутрішнім тягарем, а йдеш - очищеним і легким».
- Усі величні плани та амбіції зрештою призводять до одного логічного фіналу, що зветься купою лайна, - виснував Любомир, прицілюючись дупою у потрібне місце посадки, що було непросто, бо асфальтові хвилі гойдали річковий трамвай з неабиякою амплітудою.
    Варто було Любомиру сісти, як простір навколо стиснувся до абсолютного комфорту. Після завершення процесу сантехнічний шедевр делікатно змив результати життєдіяльності пасажира і плавно евакуювався під підлогу, поступившись місцем чистому мінімалізму.
   У той же момент зі стін висунулися механічні маніпулятори, що нагадували турботливі руки Творця Всесвіту. Вони акуратно стягнули з Любомира спіднє. З усіх боків під тиском заструменіла тепла, ароматна, пінна, освячена у церкві вода, що змивала не лише бруд, а й гріхи, скоєні за вихідні. Одночасно з цим інший блискучий механізм із м’яким дзижчанням проник у рот героя, бездоганно чистячи йому зуби пастою зі смаком суниці у вершках.
   Щойно водні процедури завершилися, зі стін висунулися чотири гігантські фени, схожі на хромовані турбіни літака. Вони синхронно ввімкнулися й обдали Любомира теплим ураганним повітрям, за секунду висушивши його та ідеально уклавши зачіску.
   Одразу після цього механічні руки одягли чоловіка у розкішний костюм-трійку кольору глибокого ультрамарину. Піджак і штани сіли бездоганно, хоча жодних мірок ніхто не знімав. Тканина м'яко виблискувала, а замість банальної бутоньєрки на лацкані красувався живий соловейко, що стиха витьохкував гімн футбольного клубу «Ліверпуль». На ногах самі собою зашнурувалися класичні оксфорди.
    Трансформація простору тривала. З дубової підлоги беззвучно виїхало глибоке велюрове крісло смарагдового відтінку. Поруч виплив витончений кавовий столик, на якому вже парувала філіжанка гарячого какао з ідеальними міні-маршмелоу, що вишикувалися у формі смайлика. Наостанок механічний тримач делікатно вклав Любомиру в руки свіжий випуск газети «Постмодерністський вісник», заголовок якої повідомляв: «Головний герой нарешті вдягнувся. Читачі задоволені».
 
II
 
   Наш герой саме допив какао і виловив вказівним пальцем останній маршмелоу, коли плавїздзасіб, вкотре хитнувшись на асфальтових хвилях, видав переможний гудок у тональності сі-бемоль, сповіщаючи про місцеприбуття. За вікном пропливла зупинка «Провулок Сюрреалістів», і річковий трамвай плавно пришвартувався до бордюру. Двері каюти відчинилися з легким зітханням, випускаючи Любомира у відкритий космос буденності.
   Він ступив уперед, і тут у гру увійшла міська логістика. Старовинна бруківка під його оксфордами раптом ожила, задекорувавши підлогу під конвеєрну стрічку. Гранітні камені почали ритмічно перекочуватися один через одного, наче слухняні сірі хвилі, делікатно й напрочуд швидко несучи героя вздовж вулиці. Кахлі рухалися з витонченим шумом, що нагадував шелест сторінок класичного роману, самостійно оминаючи ліхтарні стовпи та інших перехожих.
   За два оберти секундної стрілки кам'яний потік виніс Любомира до масивних скляних дверей його офісу. Бруківка на прощання зробила легкий реверанс, підкинувши його на пів сантиметра вгору, і знову застигла в позі німого свідка міської історії.
   Любомир пихато поглянув на свій офіс. Над входом замість нудної вивіски барвисто зустрічало потенційних клієнтів винахідливе лого компанії. Сотні живих метеликів - рідкісних синьокрилих Морфо та оксамитових Павичевих очей - синхронно махали крилами, утворюючи три гігантські літери: ЛББ.
   Трохи нижче по білосніжній мармуровій стіні діловито повзали величезні мадагаскарські таргани. Вони синхронно марширували суворо окресленою траєкторією шістьма лапками кожен. Злагоджене військове шикування призводило до того, що комахи викладали своїми глянцевими тілами дрібніший текст-розшифровку абревіатури: «Ліцензоване Бюро Брехні». Коли один із тарганів спробував порушити симетрію в літері «Б», сусід куснув його за вус, повертаючи до суворої орфографії.
   Любомир критично оглянув живу інсталяцію, поправив лацкан ультрамаринового піджака і подумав, що треба терміново зайти в бухгалтерію. Якщо сьогодні ж не внести абонплату за вивіску, комахи оголосять страйк і розлетяться й розповзуться по сусідніх кав'ярнях, забравши із собою весь корпоративний брендинг.
   Любомир не без єхидства зауважив, що у його головного конкурента - ексцентричного Павла Войніча - справи з маркетингом йшли куди гірше. Вивіска його контори МАМ - «Міжнародна Асоціація Маніпуляцій» складалася з лінивих кімнатних мух, які погано тримали стрій, постійно плутали букви, засинали на ходу і періодично падали на голови перехожим, повністю руйнуючи пафос солідної установи.
   Самого Павла на місці ще не було, що теж неабияк потішило нашого героя.
 
III
 
   За п’ятнадцять хвилин по тому Любомир перебував на робочому місці у повній бойовій готовності.
   Кабінет державного ліцензіата брехні нагадував щось середнє між келією середньовічного алхіміка та штаб-квартирою силіконового стартапу, де закони логіки капітулювали ще на етапі ремонту. Перед ним півколом височіли три масивні столи.
   На першому столі самотньо світився ультратонкий ноутбук. Його кулер тихо гудів, охолоджуючи калькулятор індексу цинізму останніх новин. Від портів ноутбука йшли товсті, пульсуючі дроти. Вони тягнулися до другого столу, де розгорнулася справжня хімічна лабораторія. Там у божевільному танку сплелися скляні колби, спіральні змійовики та мірні мензурки. Усередині них парували, булькали й переливалися всіма кольорами веселки загадкові рідини. Комп'ютерний код у режимі реального часу конвертувався в концентровані екстракти побрехеньок, напівправди та чистих дистильованих ілюзій.
   Кінцевий продукт високопродуктивної алхімії стікав тонкими силіконовими трубками на третій стіл. Тут на нього чекав масивний біопринтер, який повсякчас роздувався, зітхаючи під вагою власного призначення. Пристрій уже прогрівав друкарську головку, готовий за помірну плату матеріалізувати та узаконити будь-яку замолену клієнтами неправду.
   Продаж обману був напрочуд вигідним зайняттям, оскільки брехня є важливим ресурсом людського суспільства. Вона прикрашає сіру дійсність; дозволяє цивілізації триматися купи за допомогою клею фраз кшталту «радий тебе бачити», замість правдивого «та бодай вас дідько зжер із соусом теріякі»; брехнею можна розплатитися за запізнення на роботу; вона рятує життя, коли твоя пара запитує хто наполегливо написує тобі повідомлення посеред ночі; без неї жоден політик не виграв би виборів; вона розвиває фантазію та акторські здібності краще за будь-які курси; вона дозволяє кожному безхатьку відчувати себе мільйонером на зустрічі випускників; що більше її витрачаєш, то більше її стає в обігу.         
   Завдяки вчасно синтезованій Любомиром мікроілюзії, тисячі людей зберігали як максимум життя, а як мінімум - гарний настрій. Ба більше, медицина взагалі трималася на святому ефекті плацебо. Бюро регулярно постачало лікарням дорогі ампули з маркуванням «Універсальний антидепресант», які всередині містили звичайну дистильовану воду з легким присмаком батьківської похвали. Пацієнти одужували мільйонами, просто вірячи в красиву етикетку.
   Навіть макроекономіка трималася на делікатній фальсифікації. Що, як не вишукана брехня про «перспективний стартап з унікальними інноваціями», змушувало інвесторів вкладати мільярди у компанії, які продавали повітря в гарних скляних баночках?
   Любомир чудово розумів: якби людство раптом хоча б на п'ять хвилин перейшло на чисту правду, світова біржа б закрилася, сусіди поприбивали б один одного, а художня література згоріла б від сорому. Безперебійний видобуток цього палива тримався на парадоксі: акції Бюро зростали щоразу, коли люди щиро благали обдурити їх, аби тільки не бачити реальності.
   Тим часом до кабінету, делікатно кашляючи в кулак, просочився перший клієнт - відомий міський депутат та за сумісництвом філантроп Орест Бездоганний. Його політична кар’єра якраз переживала гостру кризу чесності через випадково оприлюднений запис, де він необачно обіцяв виборцям «побудувати міст через річку», якої в місті ніколи не було. Оресту терміново потрібна була лікувальна суміш із колби №4: вишукане виправдання про те, що річка насправді є, просто вона тече у вищому духовному вимірі, доступному лише людям із чистим серцем та сплаченими податками. Любомир підключив біопринтер, щоб роздрукувати депутату сертифікат про екстрасенсорне бачення водних артерій та потрібну пігулку.
   Ліцензовану брехню неможливо відрізнити від правди навіть під час допиту на поліграфі. Технологічний процес цього дива нагадував магічний балет, втілений у парному танці програмного коду з органічною хімією. Спочатку Любомир заносив потрібний фінальний результат у ноутбук. Щойно він натискав клавішу Enter, текстова матриця конвертувалася в електричні імпульси й летіла пульсуючими дротами до хімічної лабораторії.
   У ту ж секунду в колбах починався карнавал барвистих реакцій. Прозора рідина закипала, забарвлюючись у густий неоновий колір чистого сумління. У змійовиках бурхливо розпадалися на атоми молекули сорому, випадаючи на дно мензурок важким сірим осадом. Екстракт вигадки пінився, шипів, міняв колір від радикально-зеленого до ніжно-блакитного й виділяв легку пару з ароматом бездоганного алібі.
   Нарешті, цей киплячий концентрат силіконовими трубками потрапляв у масивний біопринтер. Той видавав низькочастотне дзижчання й делікатно випльовував на піддон маленьку глянцеву таблетку.
   Клієнт брав цю піґулку, ковтав її і обов'язково запивав склянкою свіжого морквяного соку - для кращого травлення та швидшого засвоєння нової реальності. І все! Біохімічний апгрейд пам'яті завершувався за мить. Відтепер брехня була офіційно ліцензована як абсолютна правда, в яку замовник вірив усім своїм серцем. І, що важливіше, її не здатен був піддати сумнівам жоден сторонній спостерігач.
   Слідом за політиком, залітаючи в кабінет на шлейфі з дорогих парфумів та нервового тику, з'явилася Марта - тричі розлучена світська левиця й блогерка-мільйонниця. Її проблема була куди масштабнішою за міські мости: вона випадково опублікувала в інстаграмі фото без жодного фільтра, і підписники почали підозрювати, що вона - звичайна людина з порами на шкірі та реальними тридцятьма п'ятьма роками, а не вічно юна ельфійка. Марта ридала у велюрове крісло Любомира, вимагаючи синтезувати для неї молекулярне алібі, яке б довело, що те фото - це підступна оптична ілюзія, спричинена ретроградним Меркурієм та спалахами на Сонці.
   Третьою в черзі стояла літня пара, яка тримала за нашийник... абсолютно порожнє повітря. Це були професори філології, які втомилися від того, що їхній кіт постійно дряпає диван і вимагає їсти о третій ночі. Вони прийшли замовити сертифіковану брехню про те, що у них живе невидимий екзотичний леопард, який харчується виключно поезією ранніх модерністів. Любомир з ентузіазмом узявся за роботу, адже філологічна брехня завжди давала найбільш вишуканий осад у мензурках.
   Обідня перерва в Любомира підпорядковувалася суворим законам гастрономічного кодексу бюджетного працівника. Він вийшов на вулицю, де сонце світило згідно з затвердженим графіком, і попрямував до найближчого кафе. Замовив місцеву «страву дня» - «Вареники з Подихом Північного Вітру» - парова випічка з дикою лохиною та м'ятою, що при розкушуванні випускали хмарку крижаної пари, яка миттєво охолоджувала повітря навколо тарілки в радіусі метра до комфортних 17,88 градусів за Цельсієм. Крихітний соловейко на лацкані піджака нашого героя для кращого травлення почав витьохкувати Арію герцога з опери «Ріголетто». 
   Повернувшись до кабінету, Любомир сито погладжував свій вдоволений пузан, але завмер від здивування, узрівши наступну гостю. У незручному дерев’яному кріслі з дрібними шипами і вмонтованими голками (аби клієнт не засиджувався довше необхідного), делікатно закинувши ногу на ногу, сиділа елегантна жіночка. Вона тримала в руках газету «Постмодерністський вісник», читаючи статтю із заголовком «Другорядна персонажка, делікатно закинувши ногу на ногу, читає цю газету, сидячи у незручному дерев’яному кріслі з дрібними шипами і вмонтованими голками». Перед ним сиділа Клавдія Ігорівна - рідна матір його запеклого конкурента Павла Войніча, чий офіс можна було побачити на протилежній стороні дороги просто зараз – визирнувши у заґратоване охоронним бджолиним роєм вікно у формі паралелограма.
- Пані Войніч? - Любомир ледь не втратив рівновагу, але вчасно сперся на стіл з хімічною лабораторією, де від його подиву фіолетова рідина в мензурці злякано зблідла до рожевого. - Зізнаюся, бачити вас тут - це максимально неочікуваний поворот сюжету.
   Клавдія Ігорівна граціозно відклала газету, і привітно посміхнулася, поправивши над власним чолом сяйливий квадратний німб – доказ бездоганної поведінки протягом всього життя.
- Мені потрібно скористатися вашими послугами, Любомирчику, - промовила вона голосом, у якому залізна рішучість змішувалася з ароматом дешевого валідолу. - Справа делікатна. Мені й моєму сину терміново потрібне переконливе алібі.
   Вона важко зітхнула. Зібравшись з думками, продовжила:
- Розумієте, мій Павлуша потрапив у халепу. Але за суворим антимонопольним законодавством він не має права сам собі створити ліцензовану пігулку. Чоботар без чобіт, маніпулятор без маніпуляцій! Якщо він спробує синтезувати брехню для власного вжитку, його біопринтер просто вибухне від конфлікту інтересів. Тому я прийшла до вас, його головного ворога.
- Ну, які ж ми вороги? - непереконливо мовив наш герой, намагаючись сховати посмішку чеширського кота за комір свого ультрамаринового піджака. - Ми просто колеги по цеху художньої деформації простору. Бізнес, нічого особистого.
   Любомир з ентузіазмом потер руки й підійшов до першого столу. Замовлене алібі було класичним, як цитатний ряд недолугого філолога: Павло разом із матір’ю цілісінький сьогоднішній день безвилазно перебували на дачі за містом, саджали ментальні буряки та пололи бур'яни чужих пліток.
   Він відкрив ноутбук і швидко вбив дані в систему. Інформація миттєво полетіла товстими дротами. За секунду хімічна лабораторія на другому столі влаштувала справжнє світлове шоу. Колби завібрували, а рідина всередині закипіла густим, затишним смарагдово-зеленим кольором - класичним відтінком дачного спокою та заміського алібі. Змійовики зашипіли, виділяючи густу пару з чітким ароматом шашлику, свіжого кропу та диму соснових дров. Молекули міської метушні розпалися на атоми, звільняючи місце для абсолютної впевненості в заміському відпочинку.
   Біопринтер на третьому столі двічі переможно клацнув і видав на піддон дві глянцеві пігулки.
   Клавдія Ігорівна без зайвих слів узяла першу таблетку, витончено закинула її до рота і одним махом запила склянкою свіжого морквяного соку, яку Любомир дбайливо підсунув їй для кращого травлення реальності. Її погляд миттєво став безтурботним, а на щоках з'явилася легка засмага, притаманна людям, які цілий день провели на городі.
- Дякую, Любомирчику, - чарівно посміхнулася Клавдія Ігорівна, і в її очах раптом спалахнув холодний блиск нефільтрованого прагматизму. - А тепер перейдемо до справи. Мій син через тебе майже збанкротував. Важко, знаєш, витримувати конкуренцію з твоїми живими метеликами, коли у самого під стелею літають лише депресивні мухи. Як ти сам щойно сказав - нічого особистого, суто бізнес. І так, дякую за якісне алібі. Нам воно дуже знадобиться.
   Одним плавним рухом, який заперечував усі закони пенсійного віку, вона дістала з крокодилячої сумочки блискучий револьвер і, не кліпнувши оком, вистрілила в Любомира.
   Куля пройшла крізь ультрамариновий піджак так само легко, як критика проходить крізь еґо сучасного митця. Останнім, про що встиг подумати власник кабінету перед своєю офіційною смертю, було те, що його крук Пророк сьогодні марно приготує свою фірмову страву - каструлю розварених маКАРонів та відварену в мундирах КАРтоплю. Кулінарний талант птаха залишиться неоціненим.
   Любомир плавно осів на смарагдове велюрове крісло, ефектно закривши обидва ока для фінальної сцени книги свого буття.
   Натомість Клавдія Ігорівна діловито поклала таблетку з алібі сина та револьвер назад у крокодилячу сумочку, звідки дістала вишукану шовкову хустинку. Звичним рухом зняла з власної маківки сяючий німб, ретельно протерла його від випадкових порохових крихт і акуратно повісила назад над головою. Чистий німб засяяв із новою, святою силою.
   Двері кабінету рипнули, і всередину, злодійкувато озираючись, просочився наступний клієнт - місцевий кишеньковий злодій Сєня Хапайло, який прийшов замовити ліцензію на чесно вкрадений срібний годинник. Побачивши Любомира, що мальовничо стікав кров’ю у своєму робочому кріслі, Сєня впустив із рукава пару чужих гаманців і патетично сплеснув руками:
- Ви вбили Любомира, пані Войніч?!
   Клавдія Ігорівна навіть не здригнулася. Вона поправила свіжопротертий німб і з лагідною посмішкою святої мучениці відповіла:
- Що ви, Сєню! Я всенький день була із синочком Павлушею на дачі. Ми саджали ментальні буряки.
   І Сєня Хапайло - тертий калач, кримінальний авторитет районного масштабу та професійний скептик - беззаперечно повірив кожнісінькому її слову. В його голові виник чіткий образ Клавдії Ігорівни в солом'яному брилі посеред зарослого садовиною та городиною двору. Жодних сумнівів не виникло й на йоту.
   Таблетки Любомира працювали бездоганно, навіть після смерті автора змінюючи оманливу картину всесвіту.
   Ось що значить справжній майстер свого діла.
УСІ МОЇ ТВОРИ НА САЙТІ: https://poembook.ru/orfei22